Я давно живу тут , приспаному вітрами і заколисаному туманами. Живу серед гущавин кленів та осик, з яких восени злітає жовте листя, а навесні знову буяє нове життя. Я живу тут бо я, ніби той соловейко, прагну і хочу співати для тебе, моє рідне Старовишневецьке!
Весна …Особлива пора… Вранці, як тільки-но жевріє світанок, я чимдуж поспішаю туди, де видно, як розкинулося щедрим рукавом мальовниче село, неначе вишитий рушник , на якому розстелилися візерунками різнобарвні нитки.
Туди біжу, де співає моя душа… Я йду між тихими, принишклими куточками у широкій балці між чотирма ярами-рукавами разом Терсою – річкою. Ти ще спиш, а може дрімаєш, бо не годиться селу довго спати. Лише чути переспіви зяблика, синичка і соловейка. То вони ведуть свої ранішні «бесіди» і сповіщають усіх – село прокадається.
Їх пісню підхоплює легкий вітерець а разом з ними дзвінкий голос подає річка Терса. Все оживає і починає виривувати у веснянім танці. І мені хочеться співати—і я це роблю. Чи ти чуєш нашу пісню, моє село? Її не можливо не почути, бо вона спадає на тебе з висоти, з неба, промінням сонця, краплинками дрібної як вістря голки, росички і … заціловує тебе, такого невмитого, насупленого. Моє село… Яка в тебе усмішка чудова.
Я поспішаю на свою вулицю, де ось ось-ось має все пробудитися і загомоніти. І ось, я стою і переводячи подих, чекаю і прислухаюсь: всі вишні обабіч вулиці починають гудіти бджолами, що так раненько починають працювати а разом з тим я вдихаю п’янкий аромат вишневого цвіту і мені так добре відчувати його. Я намагаюсь дихати глибше і глибше…
А з іншого боку розкинувся ставок біля якого стоять немолоді верби. Але від того вони ще гарніші, а легкий вітерець підхоплює їх гілки і немов розчісує. Вони теж вже не сплять. І село пробудилося. Завирувало! Загуло! Задзвеніло, засяяло і заіскрилося першими променями сонечко.
Помандрую вулицями далі, аби побачити як кожен закуток прокидається в селі. У весняну пору, вони немов писанки: кожне подвір’я виграє різнобарв’ям квітів, вибілене і прикрашене суцвіттям вишень. Недарма ж вважають, найкращі садиби на нашій вулиці.
Я проходжу біля нашої крамниці. Знаю, що саме у таку ранішню годину із-за рогу має з’явитися машина із хлібом. Це той аромат свіжоспеченого буханця, аромат родом із диниства… Всі колись хоча б раз недоносили її цілою додому – надкушували по дорозі… І то було так смачно.
А я вже і біля Будинку культури… Нещодавно тут за підтримки Голови громади зробили ремонт фасаду. А далі школа, де зробили сучасний спортзал, а спортивний майданчик виблискує тренажерами. Поруч – дитсадочок, який теж зробили не так давно.
Це наш осередок освіти і культури. Тепер тут ще гарніше: будівлі потопають у зелених вербах і ошатних черемхах. Тут завжди стоїть дитячий сміх і гамір, та ще рано…
Я йду далі. Обабіч доріг бачу моїх односельчан що вже працюють на городах. По дорозі починають їздити автомобілі і трактори – всі поспішають на роботи і у справах. Довгим змієм розкинулася вулиця Горького. На обидва боки асфальтованої дороги стоять добротні будинки. Тут нещодавно відремонтували дорогу, як в Європі. Вздовж вулиці гарні вибілені бордюри і квітучі вишні – гордість нашого села. Водії радіють новій дорозі, а діти полюбляють їздити тут на велосипедах і роликах.
Я мандрувала так весь день, насоджуючись краєвидами мого села Вишневецьке і повернулася до найвищої точки села, де видно все. Моє село, помістилося на моїх долонях, наче дорогоцінна перлинка, дарована сонячною позолотою. Я вже не співаю і увібравши всю красу дня, роздумую про майбутнє: яким ти будеш, коли поруч стоятимуть мої діти? А тим часом сонце почало ховатись за виднокраєм…
Моє село стає іншим: окутане вечірнім шовком, воно спочиває… Але раптом ти стрепенулося – і заплакало. Дрібний, густий дощик скупав тебе настояним відваром чебрецю та любистку, а пташки співали тобі колискову. Потім ти заснуло, як те немовля, яке щойно витягли з купелі! Згодом та колискова набирає сили і всім стає до вподоби: і закоханим, і маленьким, і стареньким. Бо так уже повелося – всі живуть тут. А ти село, заколисане, спи… Завтра буде день і буде моя нова пісня для тебе, моє село!
Марина Положай, фото автора.