Цими днями виповнилося 350 років від дня народження видатного українського політичного, державного і військового діяча, гетьмана Війська Запорозького у вигнанні Пилипа Орлика. Він – один з упорядників «Договорів і Постановлень Прав і вольностей Війська Запорозького» – документа, який дістав назву Конституції Пилипа Орлика. Вона була написана на 66 років раніше за американську «Декларацію незалежності» і майже на 80 років – за французьку «Декларацію прав людини й громадянина».
НА ПОЧАТКУ ШЛЯХУ
Пилип Орлик походить із чеського баронського роду, одна із гілок якого під час гусистських війн XV століття перебралася до Королівства Польського, а згодом осіла в Західній Білорусі. Тут у селі Косуті, що поблизу Ошмян, 21 жовтня 1672 року народився Пилип Орлик. Саме йому судилося стати наступником Мазепи, гетьманом України і першим політичним емігрантом в українській історії. Батько Пилипа, шляхтич-католик Степан Орлик, служив у війську монарха Речі Посполитої.
У 1673 році, під час польсько-османської війни, він загинув у битві під Хотином, коли синові не було й року. Мати майбутнього гетьмана, Ірина Орлик, походила з православного роду Малаховських, тому охрестила сина за відповідним обрядом. Навчання Пилип розпочав у єзуїтській академії Вільна, для завершення ж освіти перейшов до православної Києво-Могилянської академії. Студент Орлик виявив особливий хист до філософії і богословських наук, історії, поетики, риторики і логіки. Крім української, добре володів польською, латинською, німецькою, шведською, церковнослов’янською та іншими мовами. Його вчителем був професор філософії Стефан Яворський. За його рекомендацією молодий Орлик обійняв посаду консисторського писаря у канцелярії київського митрополита. Потім служив у Полтавському полку, згодом став старшим військовим канцеляристом Війська Запорозького, а трохи пізніше його запросили до гетьманської канцелярії в Батурин.
НАБЛИЖЕНИЙ ДО МАЗЕПИ
З 1702 року (за іншими джерелами з 1706-го) Пилип Орлик був Генеральним писарем, довіреною особою Івана Мазепи і чи не єдиним, хто знав про таємні зв’язки гетьмана з політиками Речі Посполитої, заглиблювався в суть міжнародних стосунків, а ще був надзвичайно освіченою людиною й вирізнявся сумлінним ставленням до службових справ. Свідченням особливих стосунків між Пилипом Орликом і Мазепою є той факт, що гетьман став хрещеним батьком його сина Григорія. Завдяки протекції Мазепи в нього почали стрімко зростати статки.
У 1708 році Орлик взяв участь у виступі гетьмана Мазепи проти Петра I, а після Полтавської битви у 1709 році емігрував до Османської імперії. Тоді за Іваном Мазепою пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4000 запорожців. Ці «мазепинці», як їх називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони й обрали 5 квітня 1710 року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулось за присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля Карла ХІІ.
Крім Орлика, намір поборотися за гетьманську булаву мали близький родич Мазепи Андрій Войнаровський та прилуцький полковник Дмитро Горленко, втім Войнаровський відмовився від булави. Шведський король вирішив підтримати Пилипа Орлика. Дослідники вважають, що його обрали на противагу Івану Скоропадському, якого гетьманом України призначив Петро І. Орлика відразу визнали і турецький султан, і, звісно ж, Карл ХІІ, із якими він домовився продовжувати війну з Росією.
ПЕРША ВІЛЬНА…
Пилип Орлик, перебуваючи у вигнанні, уклав зі старшиною та запорожцями угоду, «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», яку згодом назвали Конституцією Пилипа Орлика, «Бендерською конституцією», Українською конституцією 1710 року. Починалася вона словами: «Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільною від чужого панування». Нею суттєво обмежувалась гетьманська влада, зменшувалась соціальна експлуатація, зберігалися особливий статус запорожців і боротьба за політичне й церковне відокремлення України від Московії у випадку, якщо Орлик здобуде владу в Україні. Відмінністю цієї угоди від попередніх договорів гетьманів із московськими царями полягала у тому, що цей документ приймався для всіх наступних українських правителів. Ним закріплювався статус міст, зберігалися їхні права та привілеї, тобто самоврядування згідно з Магдебурзьким правом: «Міста України нехай непорушно й недоторканно зберігають усі свої права і привілеї, слушно їм надані». Заборонялася практика купівлі посад, оскільки «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних накупнів». Щоб запобігти такій практиці, гетьман повинен був стежити за тим, аби всі посади були виборними.
Більш як 300 років тому Орлик передбачив створення парламенту. Правда, він мав називатись не Верховною, а Генеральною Радою і складатись із генеральної старшини, полковників, генеральних радників – представників козацьких полків, полкової старшини, сотників та представників Запорозької Січі. Передбачалося, що Генеральна Рада збиратиметься тричі на рік: на Різдво Христове, Великдень та на Покрову. Для реалізації цих прав і вольностей Пилипу Орлику, який фактично створив першу в Європі модель вільної, незалежної держави, залишалося одне – позбутись царської «опіки» і стати повноправним гетьманом України…
НЕЗДІЙСНЕНЕ БАЖАННЯ
Упродовж двох років (1711-1712) він двічі намагався реалізувати свої права на рідній землі. За підтримки Карла XII вступив у союз із кримськими татарами та Османською імперією, яка, зі свого боку, оголосила війну Московії. Також уклав із Кримським ханством Кайрський договір щодо обороннонаступального військового союзу і розпочав спільний похід запорожців, татар, шведів і поляків під командуванням Юзефа Потоцького проти московитів в Україні. Шведський король зобов’язався вести війну до визволення України, обіцяли допомогу османи і татари.
12 лютого 1711 року Пилип Орлик вирушив у похід із Бендер, перейшовши кордон поблизу Рашкова. В листах-універсалах він закликав до повстання народу проти влади московського царя. Населення його підтримало: одне за одним міста Правобережжя переходили під владу Орлика. Тож на початку лютого козацькі війська на чолі з ним уже розташовувалися біля Немирова. Пилип Орлик надіслав листа із закликом до боротьби і гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало уряд і Петра І. У березні об’єднані війська підійшли до Білої Церкви, де перебував московський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон був добре укріпленим. Через брак провіанту та підхід нових московських загонів татарські війська зрадили гетьмана і втекли на південь, беручи дорогою великий ясир. Правобережні козаки, довідавшись про звірства татар, кинулись рятувати свої родини.
З 16 тисяч українського війська в Орлика залишилося лише 3 тисячі, з якими гетьман вимушений був відійти до Бендер. Через військову невдачу та дії «союзників» гетьман втратив підтримку українського населення.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Упродовж наступних років Пилип Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки у різних європейських володарів. Унаслідок Прутського миру, угоди, підписаної 12 (23 липня) 1711 року на березі Пруту неподалік Ясс між оточеною армією на чолі з Петром Першим, та силами коаліції, до якої входили османський султан, кримський хан Девлет II Ґерай, шведський король Карл XII, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко, султан у березні 1712 року надіслав фірман, за яким влада Орлика поширювалась на Правобережну Україну й Запорозьку Січ.
У квітні того ж року Османська імперія підписала договір, за яким Лівобережжя з Києвом та його передмістям лишалося за Московською державою. Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників, бо Україна залишалася розділеною… Влада гетьмана над Правобережжям, отримана за султанським фірманом, була примарною. У квітні 1714 року Османська імперія та Річ Посполита уклали договір, за яким Правобережжя залишалася за Річчю Посполитою.
З 1714 до 1720 року Пилип Орлик із частиною старшини жив у Швеції, але після підписання шведсько-московського миру виїхав: перебував по черзі у Німеччині, Австрії та Речі Посполитій. У 1722 році він прямував до запорозьких козаків в Олешківську, але в Хотині був затриманий османською владою і до 1738 року знаходився у Салоніках. Весь цей час гетьман шукав підтримки у різних європейських державах, порушуючи питання про допомогу у відновленні української державності і разом із сином Григорієм планував звільнення вітчизни від московського ярма. Надалі жив у Хотині, Серезі, Чернівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до міста Ясси, яке сьогодні належить Румунії, де й помер у бідності 24 травня 1742 року.
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА (ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ – ДЖЕРЕЛ)