Леся Українка – псевдонім, під яким в історію літератури ввійшла письменниця Лариса Косач-Квітка. Саме вона стала однією з центральних постатей української культури та піднесла її до світового рівня. На жаль, свого часу значення творчості письменниці довго применшували, а образ – неодноразово спотворювали, намагаючись «стерти» зі сторінок сучасності.
СІМЕЙНІ КОРЕНІ
Майбутня письменниця народилась 25 лютого 1871 року в інтелігентній українській родині Петра Антоновича та Ольги Петрівни Косачів. Батько, юрист за фахом, походив із давнього шляхетсько-козацького роду, обіймав високі чиновницькі посади. Більшу частину життя служив у Волинській губернії в установах, які займалися справами селян. Мати Лесі Українки, відома письменниця Олена Пчілка, належала до дрібної шляхти і мала велику повагу з боку української інтелігенції. Її брат, визначний політичний діяч Михайло Драгоманов, став для Лесі провідником до європейського інтелектуального світу. Рік, який вона провела в його сім’ї у Софії, був одним із найкращих в її житті. Косачі мешкали у місті Новоград-Волинський (нині – Звягель).
У 1879 році переїхали до Луцька, а в 1882-му – до власного маєтку, розташованому в селі Колодяжне, що біля Ковеля. Взагалі, родина мала маєтки у Волинській, Чернігівській та Полтавській губерніях, будинок у Києві, але своєю малою батьківщиною Леся вважала Колодяжне, бо, за її словами, саме тут вона формувалась як особистість. Її надзвичайні здібності проявились у ранньому дитинстві та, на жаль, у «супроводі» хвороби.
ПЕРШІ ТВОРИ
Дівчинка дуже рано навчилась читати, у п’ять років почала власноруч писати листи дядькові Михайлу Драгоманову. Їй було дев’ять років, коли з’явився перший вірш «Надія», а у 13 вона вже мала дві поезії, які були надруковані під псевдонімом «Леся Українка», запропонованим матір’ю. Своє чотирнадцятиріччя юна літераторка відзначила двома надрукованими перекладами повістей Гоголя та своєї першої поеми «Русалка».
Леся дуже любила музику, демонструвала великі здібності у грі на фортепіано, але не могла їх розвинути через хворобу. За тієї ж причини не мала змоги відвідувати школу: набиралася знань від матері, приватних учителів та читання книжок. Також виявила неабиякі здібності до мов. Стверджувала, що, мабуть, немає звука, якого вона не могла б вимовити. Тож не дивно, що вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами. Свої твори писала українською, російською, французькою і німецькою; перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов.
Також добре знала латинську, а під час перебування в Єгипті почала вивчати іспанську. Блискучі знання відкрили для Лесі Українки все багатство європейської літератури: всі новинки вона читала в оригіналах.
ТОНЕНЬКА БИЛИНОЧКА
З самого народження дівчинка була вкрай кволою. Завжди виглядала дуже тендітною, через що в родині її з ніжністю називали «тоненькою билиночкою». У 9 років у Лесі з’явились ознаки хронічного туберкульозу кісток (кокситу). Два роки поспіль їй зробили операцію на вражених кістках лівої руки, але скоро з’ясувалось, що хворобою вражено кістки правої ноги. Біль то стихав, то підсилювався до нестерпного, переслідуючи Лесю до 1899 року, коли в Берліні їй провели результативну операцію вже на нозі і після одужання вона змогла відносно вільно ходити.
Хвороба не відступала: наприкінці 1907 року лікарі виявили, що туберкульоз уразив нирки. Єдиним полегшенням стану поетеси було кліматичне лікування в Єгипті, де вона провела зимові сезони 1909,1910, 1911 і 1912 – 1913 років. Це були паліативні заходи, які уповільнювали розвиток хвороби, але не могли її спинити. Та навіть у стані крайнього виснаження, поволі згасаючи, ця мужня жінка продовжувала творити…
ОСОБЛИВІСТЬ ТВОРЧОСТІ
Основною темою творчості Лесі Українки була національно-визвольна боротьба українського народу і впевненість у неминучій перемозі. Починаючи від таких творів, як поема «Самсон», поетичний цикл «Сльози-перли», патетичні «Невільничі пісні» – до «Триптиха» та «Оргій», завершених в останній рік життя, поетеса створювала нові й нові образи борців проти будь-якої тиранії. Ця поезія ніколи не була агітацією.
Не даючи порад щодо програми революційної боротьби, шляхів втілення ідеалів свободи, навіть не використовуючи слів, пов’язаних з Україною, Леся прагнула показати різні боки боротьби. Вона брала сюжети з давнього Єгипту, історії давніх євреїв, доби раннього християнства, з європейського середньовіччя, в яких завжди були присутні позитивні герої – уособлення мужності, чесності та відданості ідеалам. А проти них – табір знахабнілих від безкарності деспотів, справжнє втілення насильства, розбещеності,відсутності моралі. За правилами романтизму зіткнення цих сил найчастіше закінчувалось трагічно, але загибель героїв у творах Лесі Українки була необхідним кроком до перемоги.
Щодо творчих джерел, то вона знаходила їх у власних емоційних переживаннях та літературних враженнях. Переживання поетеси відбилися у низці блискучих ліричних поезій, починаючи від раннього циклу «Зоряне небо» – до циклів «Весна в Єгипті», «З подорожньої книжки», написаних у повному розквіті її таланту. З цього ж джерела випливають і інші твори, наприклад, оповідання «Голосні струни». Натомість спостереження за сучасним життям, яке зазвичай є джерелом творчості, не мали для Лесі Українки істотного значення, хоча, наприклад, повість «Одинак» або оповідання «Над морем» «випливли» саме з цього джерела.
ПЕРЕКЛАДИ І ФОЛЬКЛОР
Ще у 1889 році в листі до брата Михайла Леся Українка виклала програму перекладів творів світової літератури українською мовою. В її рамках з’явились переклади творів Генріха Гейне «Ліричні співанки», «Атта Троль», гімни з «Ріг-веди», поезії Давнього Єгипту, спроби перекладів творів Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона. Про ідейну спрямованість перекладацької діяльності найкраще свідчить драма Герхарта Гауптмана «Ткачі», темою якої є повстання робітників у Сілезії в 1844 році. Слід зазначити, що упродовж усього життя Леся цікавилася українським фольклором, ретельно вивчала його, знала сотні народних пісень, власне, сама була його носієм.
У 1891 році побачила світ її перша фольклористична праця «Купала на Волині». Останній великий цикл пісень з її голосу у 1913 році записав чоловік Климент Квітка. Подружжя стало першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних співів на фонограф. У 1908 році Леся Українка виділила зі своїх невеликих коштів 300 рублів для відомого фольклориста, музикознавця і композитора Філарета Колесси, завдяки чому він записав багато дум для власного видання.
ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Незважаючи на заборону будь-якої громадської активності, Леся Українка упродовж 1897 – 1903 років перекладала українською мовою європейську соціал-демократичну літературу для самоосвіти українських соціал-демократичних гуртків. Водночас працювала над твором «Наше життя під царями московськими», який досі не знайдено. Після революції 1905 року з’явилися деякі можливості легальної діяльності.
Лесю Українку обрали до правління київської «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Це привернуло увагу царських жандармів: у відкритті публічної бібліотеки було відмовлено, а участь поетеси у «Просвіті» розцінили як компрометуючий факт особисто для неї і для організації. Наслідком став її арешт і закриття «Просвіти». Після 1907 року, через сімейні обставини та прогресуючу хворобу, вона перебувала переважно за межами України, зосередившись на поетичній творчості. Дуже обурювалася, коли її вважали за хвору та слабосилу. Відповідала: «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?…»
ОСТАННІ РОКИ
Незважаючи на невдоволення родини, Леся Українка деякий час жила у цивільному шлюбі з незаможним чиновником Климентом Квіткою, який був молодшим за неї на 9 років і теж хворів на туберкульоз. Зрештою, мати змирилась із вибором дочки, але вимагала вінчання, тож пара «поспіхом», без гостей, повінчалася у церкві на околиці Києва. Після цього подружжя переїхало до Грузії, «кочуючи» від одного міста до іншого. Разом із ними жили названа мати Климента та її вихованка, за навчання якої платила переважно письменниця. Через малі заробітки чоловіка, гроші, успадковані нею, йшли на «латання дір» у сімейному бюджеті та лікування в Єгипті.
За свої твори вона отримувала мізерні гонорари, але і їх мусила «вибивати». Останнє десятиліття життя у Грузії було особливо плідним. У Кутаїсі Леся Українка створила легендарну драму-феєрію «Лісова пісня». Невдовзі у містечку Хоні закінчила драму «Камінний господар» – першу інтерпретацію образу Дон Жуана, створену жінкою. В останні роки вона переважно лежала. Втратила одинадцять кілограмів ваги та доживала у злиднях: Климент продавав домашні речі, щоб відбитися від кредиторів. Улітку 1913 року Лесю перевезли до гірського селища Сурамі. Крім чоловіка, біля неї були мати та сестра Ізидора.
1 серпня 1913 року вона пішла з життя. Труну з прахом перевезли до Києва, аби поховати на Байковому кладовищі. 7 серпня похоронна процесія рушила вулицями Києва. Влада заборонила жодну промову, за всім стежили кінні поліцейські. Вони намагалися перекрити шлях для більшості охочих попрощатися з Лесею Українкою, але були вимушені відступити. На кладовищі труну несли на руках шестеро жінок…
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА (ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)