У час, коли війна випробовує кожного, особливої ваги набуває не лише фізичне, а й психоемоційне відновлення. Один із шляхів до гармонії — іпотерапія, терапевтичне спілкування з кіньми.
Про її можливості в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям Придніпровʼя» розповідає Наталія Журбіна, фахівчиня з 20-річним досвідом, яка нині мешкає в Німеччині, але активно підтримує українські реабілітаційні проєкти.
– Якось до нас у стайню приїхав хлопець – ветеран без кінцівки. Він ходив із паличкою. Але під час вправи з конем неочікувано забув про свою палицю та вільно пішов по манежу, а кінь слідував за ним, – розповідає Наталія Журбіна. – Складність у тому, що людина має відчути в собі та показати коню впевненість в своїх діях. Тоді кінь піде разом із людиною без жодних засобів примусу, просто тому, що обирає бути поруч із тим, кому може довіряти. Хлопець так захопився цією вправою, що залишив свою палицю і пішов впевнено по піску, хоча це досить складний грунт для ходіння на протезі.
Згідно зі статистикою ВОО3, після пережитих травм психічні розлади можуть виникати у майже 20% дорослого населення. Особливо вразливими залишаються військові, внутрішньо переміщені особи, діти, літні люди. Серед військових і ветеранів ризик посттравматичного стресового розладу (ПТСР) може сягати майже 30%. МОЗ України вважає, що близько 1,8 мільйона військових можуть потребувати психологічної та психіатричної допомоги.
Військові, які повертаються з фронту, часто мають симптоми посттравматичного стресового розладу. Спілкування з конем допомагає відновити втрачене відчуття безпеки, навчитися керувати емоціями, подолати замкнутість.
– Іпотерапія – це метод реабілітації, що використовує рухи коня для покращення фізичного та психоемоційного стану людини, – продовжує свою розповідь пані Наталя. – Вона застосовується під час неврологічних, ортопедичних, психічних та інших розладах. Її унікальність у тому, що під час їзди на коні тіло вершника отримує імпульси, які імітують природні рухи людської ходи. Це дає змогу покращити баланс, координацію, тонус м’язів, а також стимулює нервову систему та розвиває когнітивні здібності. Але взаємодія з кіньми не обмежується лише фізичною терапією. Є ще один напрям – іповенція, який більше пов’язаний із психологічною та емоційною підтримкою. Це форма терапевтичної взаємодії з конем, яка допомагає людині краще пізнати себе, подолати стрес, навчитися керувати емоціями та розвивати навички комунікації. Коні – неймовірно чутливі тварини, які тонко реагують на стан людини. У процесі іповенції людина вчиться налагоджувати контакт, сприймати сигнали коня, працювати з власними страхами та невпевненістю. Це особливо ефективно для дітей та дорослих із посттравматичним синдромом, депресією, тривожними розладами або емоційними блоками. Отже, іпотерапія працює більше на рівні фізичної реабілітації, а іповенція – на рівні емоційного розвитку та внутрішньої гармонії. Вони можуть доповнювати одна одну або використовуватися окремо, залежно від потреб людини. Але найважливіше – це той унікальний ефект, який дає взаємодія з конем: відчуття довіри, спокою, рівноваги та гармонії із собою і навколишнім світом.
– Розкажіть, будь ласка, про сеанси для військових.
– Сеанси для військових – це частина ширшої роботи, яку ми проводимо в напрямку терапевтичної взаємодії з кіньми. Ще у 2014 році я зацікавилася темою іповенції. Вже тоді почала проводити комплексні заняття для людей, які хотіли отримати від спілкування з кіньми глибший ефект: не просто навчитись їздити верхи, а зрозуміти себе, свої реакції, емоції, розвинути внутрішню стійкість і навички комунікації. У 2017 році на Соломахіному Ранчо, де я тоді працювала, ми розширили цю практику, організувавши тренінги з кіньми для команд. За 5 років ми провели десятки таких заходів, і кожного разу отримували неймовірні відгуки від учасників. Щодо реабілітації військових, іще до початку повномасштабного вторгнення рф я консультувала стайні про те, як правильно підібрати та підготувати коней для такої діяльності. Це важливий аспект, адже не всі коні підходять для роботи з людьми, які пережили важкі психологічні травми. Після лютого 2022 року я почала працювати ще активніше, консультуючи кілька реабілітаційних проєктів у процесі створення програм для військових. Сеанси, які ми зараз проводимо, містять як безпосередній контакт із кіньми (догляд, спостереження, робота на землі), так і практичні вправи, спрямовані на відновлення емоційної рівноваги та довіри. Ми помічаємо, що після занять у військових зменшується тривожність, покращується сон, відновлюється здатність до взаємодії. Зараз ми працюємо над тим, щоб розширити цю програму, зробити її доступною для більшої кількості людей і долучити нових фахівців, які зможуть допомогти у цій важливій справі.
– Чи є сеанси безкоштовними? Хто вам допомагає у реалізації проєкту?
– Сеанси зараз здебільшого безкоштовні. Фінансування відбувається завдяки донатам, донорам та грантам. Щодо проєктів, які я консультую, то допомагають кінні клуби, що долучаються до реалізації проєктів, закордонні партнери, ветеранські організації. Зокрема, Ольга Іваненко (EquiRehabUa) та Анастасія Попандопулос (VictoryCenter), а також члени Спілки спеціалістів із іпотерапії, іповенції та адаптивного кінного спорту, президенткою якої я є.
– Як відбувається сеанс терапії?
– Сеанси іпотерапії та іповенції будуються на взаємодії людини з конем, і їхня структура залежить від індивідуальних потреб учасника. Зазвичай вони мають кілька етапів:
1. Підготовка та налаштування. Перед початком важливо створити безпечне середовище та допомогти учаснику адаптуватися. Перші хвилини присвячені знайомству з конем: спостереження за його поведінкою, розуміння реакцій тощо. Контакт із конем – дотики, погладжування, розчісування. Це дає можливість налагодити довіру та відчути живу взаємодію. Ознайомлення із правилами безпеки та інструктаж щодо взаємодії.
2. Практична робота (на землі або у сідлі). Ведення коня поряд, робота у спокійному ритмі для встановлення контакту. Виконання завдань, які потребують концентрації уваги, контролю емоцій та тілесного усвідомлення. Спільні вправи на довіру, що допомагають побачити власні реакції та їхній вплив на взаємодію. Робота у сідлі (якщо є фізіотерапевтичні або реабілітаційні цілі). Посадка на коня та адаптація до його рухів. Виконання вправ на баланс, координацію, розслаблення та відчуття власного тіла. Робота над стабілізацією емоційного стану через синхронізацію з рухами коня.
3. Завершальний етап та рефлексія. Після активної частини важливо закріпити ефект заняття. Спокійна взаємодія з конем – погладжування, подяка. Аналіз відчуттів, обговорення змін у стані та сприйнятті. Відповіді на запитання, рекомендації щодо подальшої роботи. Такий підхід дає змогу використовувати коней не лише для фізичної реабілітації, а й для глибокої емоційної роботи. Завдяки їхній чутливості та природній поведінці учасники краще усвідомлюють свої реакції, вчаться контролювати емоції та знаходити внутрішню рівновагу.
– Для кого доречні такі види психологічного розвантаження та реабілітації?
– Іпотерапія та іповенція можуть бути корисними для дуже широкого кола людей, адже вони впливають як на фізичний, так і на емоційний та психологічний стан. Іпотерапія підходить для людей із неврологічними розладами – ДЦП, інсульти, черепно-мозкові травми, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона. Рухи коня стимулюють нервову систему, покращують координацію, рівновагу та рухові функції. Людей з ортопедичними та опорно-руховими порушеннями – сколіоз, проблеми із поставою, м’язовою гіпотонією чи спастичністю. Завдяки рухам коня м’язи отримують природне навантаження та зміцнюються. Дітей та дорослих із синдромом Дауна, аутизмом, гіперактивністю (СДУГ) – взаємодія з конем допомагає регулювати емоційний стан, розвиває концентрацію, соціальні навички та самоконтроль. Людей із психічними розладами – депресія, тривожні розлади, ПТСР. Контакт із конем дає змогу заспокоїти нервову систему, зменшити стрес та покращити настрій. Іповенція підходить для людей, які пережили стрес, травматичні події або втрати – допомагає працювати з емоціями, дає відчуття підтримки та стабільності. Військових та ветеранів – робота з конем дає можливість подолати посттравматичний синдром, знизити рівень тривожності, відновити довіру до себе та оточуючих. Дітей та підлітків – взаємодія з кіньми розвиває емпатію, навички спілкування, відповідальність і впевненість у собі. Людей, які хочуть краще пізнати себе, – робота з конем допомагає зрозуміти свої страхи, невпевненість, навчитися керувати емоціями та будувати здорові відносини. Батьків, які хочуть покращити взаємини з дітьми,– спільні заняття з кіньми можуть зміцнити зв’язок між батьками та дітьми, навчити довіри та співпраці. Кому НЕ підходять ці методи? Є певні протипоказання для іпотерапії, зокрема, серйозні серцево-судинні захворювання, епілепсія, нестабільні переломи, гострі запальні процеси або страх перед кіньми, який викликає сильний стрес. У таких випадках варто проконсультуватися з лікарем або почати із поступової іповенції – роботи з конем на землі, без верхової їзди.
За даними ЮНІСЕФ і Київської школи економіки, 44% українських дітей демонструють симптоми ПТСР. Загалом у групі ризику перебувають понад 1,5 мільйона дітей, які можуть зіткнутися з тривожністю, депресією та іншими розладами. Окремої уваги також потребують внутрішньо переміщені особи (ВПО) – згідно з дослідженнями, понад 13% із них не мають доступу до первинної медичної допомоги, що ускладнює своєчасне виявлення психічних розладів. У 2023 році кількість офіційно діагностованих випадків ПТСР зросла майже вчетверо, порівняно з 2021 роком. За даними МО3, за перші місяці 2024 року вже зареєстровано понад 3 000 випадків ПТСР.
Іпотерапія вже засвідчила свою ефективність у роботі з дітьми, людьми з інвалідністю, біженцями, переселенцями. Вона не замінює медикаментозне чи психологічне лікування, але стає сильним додатковим інструментом на шляху до внутрішнього зцілення.
“Коні — надзвичайно чутливі до емоцій людини. Вони не оцінюють, не ставлять діагнозів — просто відображають наш внутрішній стан. Через роботу з ними люди навчаються бути чесними із собою, заспокоюються, віднаходять баланс. Це особливо важливо для військових і для тих, хто пережив втрати, насильство чи вимушене переселення”, — зазначає психотерапевтка, фахівчиня із травмотерапії та супроводу ветеранів Олена Стороженко.
МАГІЧНІ ТВАРИНИ
Про власну історію знайомства з кіньми Наталія Журбіна розповідає особливо трепетно.
– Наталіє, коли ви вперше познайомилися з кіньми? Чим вас захопили ці тварини?
– Як і в багатьох кіннотників, у мене коні – у крові. Не знаю, чи це генетична пам’ять від прадіда, який мав власну стайню і, як казала прабабуся, «шив упряж». Чи, можливо, цю любов передали мені інші предки через покоління. Я точно пам’ятаю, що коні цікавили мене завжди. Із самого раннього дитинства. Але де я, міська дитина, могла їх бачити? У мене не було родичів у селі – обидві бабусі жили в місті. В ті роки в парках іще не катали дітей на поні. Ймовірно, перших коней я побачила по телевізору. І саме тоді вони назавжди поселилися в моєму серці, стали частиною мене. Коли я вперше змогла доторкнутися до коня? У 14 років. До цього мені залишалося лише ловити рідкісні моменти, коли можна було хоча б просто подивитися на коня. З дитинства і до 2017 року я мешкала у Харкові. Мій дід-полковник після виходу на пенсію отримав у місті земельну ділянку і будував там дачу. Від трамвайної зупинки до дачі треба було йти якраз повз цю стайню. Я пам’ятаю невисоку довгу будівлю з маленькими брудними віконцями. За склом можна було розгледіти темні силуети коней, почути їхнє іржання, гупання копитами і навіть відчути неповторний запах старої стайні. Цей аромат тирси, кінського поту, сіна, пилу й ще чогось невловимого, настояного десятиліттями, досі миттєво повертає мене в дитинство. Така атмосфера старих стаєнь майже не збереглася. Мабуть, її ще можна знайти лише на іподромах і кінних заводах. Мої «кінні» мрії залишалися лише мріями упродовж усього дитинства. Я прилипала до екрана телевізора, щойно там з’являлися коні, збирала будь-яку інформацію про них, вирізала фотографії та малюнки з кіньми і клеїла їх у зошит. Запоєм читала все, що мені траплялося про цих тварин . А ще був один яскравий момент: якось у нашу школу верхи приїхали старшокласники. Вони вкрали коней у сусідньому колгоспі й вирішили похизуватися перед школою. Ці кілька хвилин, коли я могла дивитися на живих коней зі своєї парти, надовго закарбувалися в моїй пам’яті. Коли мені було 9 чи 10 років, мама привела мене до кінно-спортивної школи. Тієї , повз яку ми ходили на дачу. Поважний тренер сказав, що у секцію верхової їзди беруть лише з 12 років. А раніше можна лише в секцію п’ятиборства. Тобто треба було займатися бігом, стрільбою, плаванням і фехтуванням у різних кінцях міста. І тільки кілька разів на місяць відвідувати заняття з верхової їзди. Я була готова навіть до цього, але мама мого ентузіазму не розділила. Я чекала, коли ж мені виповниться 12. Але ДЮСШ розформували раніше… Свої дитячі спогади про коней я регулярно переглядаю і перебираю. Це було справжнє диво – наймістичніше, що трапилося в моєму житті. Коні здавалися чарівними неймовірними казковими єдинорогами, що ожили поруч зі мною… Коли мені виповнилося 14 років, у вересні, біля цирку я вперше сіла верхи на коня. Це був звичайний прокатний кінь для катання дітей. Саме тоді я вперше до нього доторкнулася. На мені була яскраво-малинова спідниця-резинка, а за “проїзд” я заплатила єдиними грошима, які в мене були, – рідкісною купюрою – 2 долари, яку подарував мені тато. Власник коня навіть прокатав мене кілька кроків риссю. Мене добряче струснуло, і відтоді моє життя було визначене на багато років уперед. Не можу сказати, що мені тоді дуже сподобалося їздити верхи. Найімовірніше, я просто нічого не зрозуміла. Але, мабуть, у той момент усвідомила, що хочу бути поряд із кіньми. А іншого способу, крім як їздити, просто не було. Разом із татом ми приїхали на іподром, дізналися, що тренування платні, відбуваються двічі на тиждень. На заняттях усіх, хто прийшов у цей час, по черзі садили верхи. Тривалість тренування – 45 хвилин. Діти самі сідлали коней, а місце для занять – це просто шматок “газону” за парканом іподрому. З одного боку майданчика був паркан авіазаводу, з іншого – дорога. Тренера звали Петро Миколайович. Це був той самий тренер, із яким говорила моя мама, коли привела мене до ДЮСШ п’ять років тому. Своє перше тренування я не пам’ятаю. Здається, новачків саджали верхи досвідченіші діти. На майданчику було два основних “кола”. На меншому ходили двоє коней – гнідий Зард і вороний, одноокий Балкан. На них саджали новачків. Усі їздили без стремен, а головним завданням було: щосили штовхати коня п’ятками, поки він не рушить у рись. Як тільки юному вершнику вдавалося поїхати риссю, його пересаджували на основних коней на великому колі. Змусити коня побігти риссю було нелегко. Досвідчені, флегматичні коні байдуже ходили по колу, а ти щосили намагався вдарити його сильніше. Серед дітей ширилися легенди про те, скільки кому знадобилося тренувань, щоб рушити риссю. Здається, мені знадобилося чотири. Я навіть не пам’ятаю, як це сталося і на якому коні. Хтось справлявся швидше, а комусь не вистачало й десяти тренувань, щоб змусити коня рушити риссю.
– Як ви зрозуміли, що ваша власна справа буде пов’язана з цими тваринами?
– Я не можу сказати, що це було раптове рішення чи миттєве осяяння. Це був довгий шлях, на якому коні поступово ставали для мене не просто захопленням, а життєвою необхідністю. Хоча любов до них жила в мені із самого дитинства, життя склалося так, що упродовж тривалого часу я навчалася і працювала у сферах, далеких від конярства. Моєю першою професією став менеджмент у виробничій сфері, і я намагалася будувати кар’єру відповідно до цієї спеціальності. Проте з кожним роком відчувала, що чогось мені бракує, що я рухаюся не тим шляхом. Переломний момент настав у 25 років, коли я прийняла рішення докорінно змінити своє життя та пов’язати його з кіньми. Це був не просто вибір професії – це було повернення до себе, до того, що завжди було моєю справжньою пристрастю. Я почала вчитися всього, що стосувалося коней: їхнього характеру, поведінки, тренінгу, іпотерапії тощо. Спочатку це було на рівні особистого інтересу, але дуже швидко переросло у справу всього життя. Я зрозуміла, що мені мало просто бути поруч із кіньми – я хочу допомагати людям краще розуміти їх, розкривати глибину цієї взаємодії. Коли побачила, як коні впливають на людей, допомагають їм ставати більш упевненими, відкритими, спокійними, то зрозуміла, що це більше, ніж просто робота. Це покликання. Власна справа стала логічним продовженням цього шляху. Це дає змогу не просто взаємодіяти з кіньми, а й передавати свої знання іншим, створювати спільноту людей, які прагнуть розвивати кінну сферу, змінювати ставлення до коней, використовувати їхній потенціал для реабілітації, терапії, навчання. Я не шкодую, що прийшла до цього не одразу. Мій шлях навчив мене цінувати вибір, який я зробила, і кожен день, який я проводжу, займаючись улюбленою справою.
ПЕРШИЙ КОНТАКТ
– Коли виникла ідея створити кінну школу? Які навички отримують там відвідувачі?
– Ідея створити школу народилася природним шляхом – як результат моєї освітньої діяльності. Багато років я їздила Україною, проводила семінари, майстер-класи, уроки, ділилася знаннями про коней, їхню поведінку, особливості тренінгу, а також про взаємодію їх із людьми. Згодом я побачила, що є багато людей, які прагнуть навчитися розуміти цих тварин глибше, але їм бракує системних знань і підтримки. Так поступово сформувалася ідея – зробити навчання більш доступним і структурованим. Проте моя школа – це не фізичний заклад чи конкретне місце. Це передусім концепція і моя пропозиція допомагати людям пізнавати коней та будувати з ними взаємини. Я працюю як онлайн – через консультації, аналіз відео, індивідуальні заняття, так і безпосередньо, коли приїжджаю до тих, хто хоче навчатися наживо. Школа – це не лише про технічні навички їзди чи тренінгу. Це насамперед про цінності: про повагу до коня, розуміння його природи, гуманну взаємодію, довіру та партнерство.
– Якою повинна бути перша зустріч людини із конем?
– Це момент, який може визначити все подальше ставлення людини до цих тварин. В ідеалі вона повинна бути спокійною, безпечною і наповненою повагою – як до коня, так і до самого себе. Головне – це не примус і не поспіх. Людина має спочатку просто побути поруч із конем, відчути його присутність, спостерігати за його поведінкою, подихом, рухами тощо. Важливо дати собі час на усвідомлення: кінь – це жива чутлива істота, а не спортивний інвентар чи засіб для катання. Перший контакт має бути взаємним. Не людина «йде знайомитися» з конем, а вони обоє вчаться сприймати одне одного. Кінь також повинен мати вибір: чи хоче він підійти, чи комфортно йому в цій взаємодії. Це момент довіри, який потрібно вибудовувати від самого початку. Я вважаю, що на першій зустрічі важливо навчитися «читати» коня – розуміти його сигнали, настрій, межі комфорту. Добре, якщо це відбувається у природному середовищі для коня – на просторі, де він може вільно рухатися, а не в тісному загоні чи одразу з людиною у сідлі.
– Які помилки під час знайомства з кіньми допускають люди?
– Перша зустріч із конем – це особливий момент, але, на жаль, багато людей підходять до нього неправильно, що може зіпсувати враження і для них, і для коня. Найпоширеніші помилки: поспіх і нав’язливість. Багато хто намагається одразу доторкнутися до коня, погладити його, обійняти або навіть залізти в особистий простір тварини, не даючи їй часу звикнути до нової людини. Кінь – тварина, яка цінує дистанцію та поважає особисті межі, і якщо його змушують до контакту, він може нервуватися або відступати. Друге – неправильний підхід. Люди часто йдуть прямо до голови коня, що для нього може здаватися загрозливим. Краще підходити збоку, спокійно, даючи йому можливість помітити людину, почути її голос і зчитати її настрій. Також помилкою може бути ігнорування мови тіла коня. Багато хто не звертає увагу на вираз морди коня, положення вух, хвоста, його рухи. Наприклад, якщо кінь вуха назад притискає, напружено поводиться чи відходить – це сигнал, що він не готовий до контакту. Якщо людина цього не розуміє і продовжує наполягати, можна зіпсувати знайомство. Неправильне ставлення – «кінь мене повинен слухатися». Дехто приходить із переконанням, що кінь має одразу підкоритися, дозволити себе торкатися або сідати на нього. Але коні не народжуються з довірою до людини – її потрібно заслужити. Якщо людина з перших хвилин намагається «домінувати», кінь може або злякатися, або почати захищатися. Занадто голосна або різка поведінка. Крики, різкі рухи, надмірні жести можуть налякати коня. Вони тонко реагують на емоційний стан людини, тому спокій і врівноваженість – ключ до успішного контакту. Але так само й невпевнена поведінка може спровокувати коня на надмірний тиск на людину. Коні можуть залізти в наш простір, штовхатися, наступати. Це стається, якщо людина постійно уступає та відступає. Також є помилкою очікування негайної «любові» від коня. Багато хто хоче, щоб він одразу відповів взаємністю: пішов назустріч, дав себе гладити, виявив ніжність тощо. Але довіра у коней формується поступово, і під час першої зустрічі достатньо, якщо кінь просто не виявляє страху і не уникає контакту. Крім того, тварини виражають свою прихильність досить незвичним для людей способом, і потрібен час, щоб зрозуміти, як саме вони це роблять. Одразу сідати верхи без знайомства. Часто людям хочеться якнайшвидше спробувати їзду, і вони не приділяють уваги знайомству на землі. Але довіра коня до вершника починається із взаємодії на землі – через спілкування, розуміння одне одного. А ще дуже важливо мати поруч досвідченого тренера, який готовий супроводжувати вас у процесі першого знайомства.
Іпотерапія — це більше, ніж просто метод реабілітації. Це про довіру. Про діалог без слів. Про повернення до себе через дотик до живого. У час, коли нація виборює свою свободу, важливо також зберегти внутрішню цілісність кожного. Це не лише приклад особистої справи, а й внесок у спільне майбутнє. Адже зцілюючи одну людину, ми відновлюємо силу цілого народу.
Маргарита Сопільняк,
фото авторки та з особистого архіву Наталії Журбіни , та ГО «EquiRehab Ukraine»
Днепр сейчас, Наталія Журбіна, ПТСР, Підгородне, Підгороднє, Украина сегодня, Україна, ветерани, військові, довіра, діти, коні, новини, новини Підгородне, новости Днепра, новости Украины, новости области, психоемоційне відновлення, психологічна підтримка, реабілітація, терапія, травми війни, іповенція, іпотерапія