Б’юті-майстер з Жовтих Вод ризикує життям, рятуючи людей і тварин на передовій

Ганна Пренко з Жовтих Вод не має військової чи медичної освіти, але щотижня ризикує життям, евакуюючи людей і тварин із прифронтових зон. Колишня б’юті-майстриня і хореографиня стала волонтеркою після того, як урятувала одну собаку із Покровського напрямку. Тепер її життя – це постійні поїздки під обстрілами, рятування літніх людей і дітей із підвалів та боротьба за кожне життя.

До війни Ганна мешкала у Харкові, працювала майстринею з волосся та брів. Після початку повномасштабного вторгнення рф вона змушена була виїхати з міста –

 24 лютого зустріла вже у Запоріжжі. Її чоловік на той момент був військовим і забороняв їй долучатися до волонтерства. Але у 2023 році вони розійшлися, і тоді Ганна вперше змогла діяти так, як підказувало серце.

Перші виїзди

«Я приїхала в Жовті Води й побачила пост в інстаграмі, що собаку треба забрати із Покровського напрямку. Цей пост три дні підряд випадав мені у стрічці. І я зателефонувала. Так почалося моє волонтерство».

Собака мала кличку  Аліса. Її везли із фронту, а Ганна – чекала вдома. За ці кілька днів її телефонна книга заповнилася контактами волонтерів. І серед них – Ніна, координаторка з найбільшої зоозахисної організації в Україні UA Animals.

Вибухи, танки, людські сльози: перші виїзди.

Після історії з Алісою Ганна почала їздити разом з UA Animals у прифронтові населені пункти, евакуюючи покинутих тварин. У Кураховому вона познайомилася із командою “Білі янголи” – поліцією евакуації. Так почалась її співпраця ще й з ними. Відтоді Ганна – волонтерка одразу в двох організаціях: одна рятує тварин, інша – людей.

Її перші виїзди були до Селідового і Гірника. Це  небезпечно, страшно, але вже тоді вона зрозуміла: назад дороги немає.

“Перша моя евакуація – це була у Селідовому і  Гірнику, – згадує Ганна. – Ми виїхали, коли ще темно було, о п’ятій ранку. Дорогою – повна темрява, не розуміємо, куди їдемо. І тут починається обстріл. Праворуч – горить поле. Величезне, просто стіна вогню. Назустріч нам їдуть танки – наші, але вони щойно відстрілялися, і це реально моторошно. Ми їдемо, і перед нами прилітає – просто вибух блимає. І ти розумієш: це жесть. А дороги іншої немає. Добре, що був Даня – мій друг,  уже досвідчений волонтер. Він зорієнтувався, розвернувся – і ми поїхали в об’їзд. Якби не він, я  там і лишилась  би сидіти. Це був мій перший такий виїзд, і ще й ніч, вибухи навколо, горить поле, їдуть танки – я реально не розуміла, що відбувається.”

Особливо важкою виявилася частина поїздки до Гірника:

“Вже тоді він був майже окупований, там дуже сильно обстрілювали. Ми поїхали забрати двох людей і двох вівчарок. У жінки чоловік мав рак четвертої стадії. Вона ридає навзрид, він стоїть, ледве тримається на ногах. Вони віддають собак, бо їдуть до Дніпра на лікування. Будинок у них гарний, видно, все життя вкладали. І ось так його залишають. Я стою серед вибухів: люди плачуть, собаки скавчать – і я вперше в житті бачу оце все на власні очі. Це було дуже страшно.”

Після тієї поїздки Ганна зрозуміла: зупинитися вже не зможе. І хоча перший досвід волонтерства був на межі фізичного й психологічного, вона продовжує їздити на передову. Тепер – із розумінням, досвідом, і вірою, що її допомога рятує життя.

Назавжди у пам’яті

За рік волонтерської роботи на передовій Ганна бачила багато. Але одна з евакуацій врізалась у пам’ять назавжди – село Шевченко, під Покровськом.

«Це село маленьке, не місто. Ми приїхали  забирати жінку з її тваринами. Нам військові сказали туди не їхати, бо все під дронами, але ми вирішили – треба, і поїхали. Там була повна машина: і речі, і собаки, і коти – десь 15 тварин. І ось ми тільки заїхали – над нами пролітають дрони, чутно вибухи. За ставком –  уже  кацапи. Там тривав вуличний бій. Я чула автоматні черги, розумієте? Це як кіно, тільки справжнє».

Ганна  та її напарник усвідомлювали: зустріти там ДРГ – це найгірше, що могло статися. Після евакуації жінки й тварин вони ще їздили по селу – збирали решту, хто наважився поїхати. За дві години після виїзду російські сили вже були в тому ж селі.

“Найскладніше,  – каже Ганна ,- це люди, які не хочуть виїжджати. Особливо мами з дітьми: ховають малюків у підвалах, відмовляються від евакуації, чекають  “рускій мір,” або хочуть виїхати на окуповані території, бо там їхні чоловіки. Були випадки, коли знаходили жінку з двотижневим немовлям у підвалі”.

“Ми шукали дітей буквально по районах, навіть просили місцевих алкозалежних допомогти знайти адреси – обмінювали це на дрібні гроші. Є старенькі, які не можуть самі покинути домівки, не мають зв’язку, живуть без їжі й води. Знайшли лежачу бабусю, яка 15 днів нічого не їла.”

Евакуйованих із гарячих точок, як-от Покровськ, волонтери вивозили в Родинське, а звідти – волонтерським транспортом до шелтерів. Там їм надають допомогу, виплати, їжу й прихисток, а далі розподіляють по інших містах.

Один рятівний крок змінив життя 

Однією з  історій, що залишила глибокий слід у серці дівчини, стала допомога 86-річному дідусю із Покровська, якого вона вивезла з небезпечного регіону під час активних бойових дій. Ганна приїхала не за ним, а по іншій заявці. Та, побачивши старенького чоловіка, який стояв на порозі свого будинку і плакав, вона не змогла пройти повз.

“Мені його так стало шкода, він такий добрий, це просто..”. Я кажу: ‘Ні, я без тебе не поїду”’. Я його забрала”, – згадує Ганна той день.

Дідусь не хотів залишати своє господарство, де в нього були тварини, зокрема велика вівчарка і дві такси. Він відчував, що йому більше нічого не залишилося, що його життя закінчилося разом із війною. Проте Ганна не відступала. Вона забрала чоловіка, його речі і собак і вирушила в напрямку Павлограда, де жили його родичі.

Коли дідусь прибув до родини, вони  не дуже зраділи його приїзду. Родичі, які орендували кілька будинків, не знали, куди подіти тварин, та й сам дідусь був для них додатковою проблемою. Ганна не залишила чоловіка напризволяще й вирішила знайти йому тимчасовий прихисток в іншому місці.

“Я заплатила свої кошти, поселила його в шелтері, а потім знайшла йому місце в будинку моєї нерідної бабусі, в Ганнівці. Ми зробили там швидкий ремонт, щоб він почувався комфортно”, – продовжує Ганна.

Зараз дідусь щасливо живе в новому домі разом із його тваринами. Він активно допомагає по господарству: пиляє дрова, ремонтує та доглядає за садом. Для нього це новий етап життя.

Виставка на підтримку евакуації

16 травня Ганна організувала виставку своїх картин, мета якої – збір коштів на автомобіль для евакуації.

«Машини, якими ми користуємося, постраждали від дронів, і зараз вони на ремонті. Нам дуже потрібна була автівка, щоб продовжити евакуацію людей та тварин», – розповідає Ганна.

На виставці була представлена не лише її творчість, а й презентація про волонтерську діяльність та особисті історії з евакуацій.

«Це було не тільки про картини, а й про підтримку людей, про допомогу та доброту», – додає дівчина.

Волонтерство змінило моє життя.

Плани на майбутнє

Ганна вже не може уявити своє існування без допомоги іншим. Усі плани на майбутнє пов’язані з благодійністю, навіть після того, як війна закінчиться.

“Я хочу створити свій благодійний фонд. Допомагати дітям, хворим людям і тваринам. Це те, чим я хочу займатися і після закінчення війни. Якщо війна закінчиться, я продовжу робити те, що роблю зараз”, – зазначає вона.

Ганна не обмежується лише допомогою в евакуації та рятуванні людей. Її серце відкрите для тих, хто потребує підтримки: від дітей і тварин до літніх людей. Вона вже мріє про фонд, який би допомагав тим, хто не може постояти за себе.

Найближчі підтримують, як можуть. У Ганни із рідних – лише бабуся: мама зникла ще до початку повномасштабної війни, а тато залишився в окупованому селі біля Мелітополя.  Із бабусею, яка дуже переживає і не знає усіх подробиць волонтерських поїздок, вона на зв’язку постійно .

«Каже мені: “Куди ти знову їдеш, навіщо воно тобі треба?” – і я вже не кажу. Вона з моїм шпіцем лишається, поки я в дорозі, і телефонує мені по 30 разів на день».

Дівчина має кілька близьких подруг, вони завжди поруч, підтримують, хвилюються, допомагають. А ще – коханий, із яким Ганна познайомилася під час евакуації. Він військовий, і хоча постійно просить її не ризикувати, саме він став для неї джерелом натхнення.

“Я  і далі продовжувала  б допомагати, навіть після війни. Це те, що стало частиною мене, і я не зможу зупинитися”, – резюмує Ганна.

І, можливо, після того, як війна залишиться позаду, вона здійснить  іще одну свою мрію – поїде за кордон на відпочинок разом із коханим хлопцем. Але Ганна точно знає, що повернеться, щоб допомогти тим, хто цього потребує, і продовжити свою місію.

Тетяна Потоцька,

фото автора та з архіву Ганни Пренко

Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund  за підтримки незалежних місцевих медіа в Україні.

---

UA Animals, Білі янголи, Ганна Пренко, Днепр сейчас, Жовті Води, Підгородне, Підгороднє, Украина сегодня, благодійність, волонтерка, війна в Україні, героїчна жінка, евакуація, новини, новини Підгородне, новости Днепра, новости Украины, новости области, передова, прифронтова зона, рятування людей, рятування тварин