Інженер-еколог за освітою, але людина, яка живе творчістю й серцем служить культурі. Ірина Собко вже два роки очолює Губиниську філію Комунального закладу «Центр культурних послуг» і доводить: навіть у найтяжчі часи культура здатна тримати людей разом, дарувати віру й тепло. Під час війни, коли багатьом бракує сил, вона знаходить їх у пісні, дитячих усмішках, спільних справах, що повертають відчуття єдності. Про любов до людей, про світло, яке народжується з душі, і про те, чому культура сьогодні — це теж фронт, Ірина розповіла читачам «Вістей Придніпров’я».
«Я вибухова творча людина»
— Пані Ірино, селище Губиниха є центром громади, тож місцевий Будинок культури, який ви очолюєте, має бути прикладом для інших. У громаді працює шістнадцять закладів культури, і саме ваш — у центрі подій. Ви — керівниця, організаторка, творча натура. Із чого все почалося?
— Не знаю, як точно про себе сказати… Напевно, я — вибухова творча людина від самого народження. У школі була тихою дівчинкою, але аж ніяк не слухняною. Завжди мала власне «я» — гостре, непоступливе, через що з дівчатами не дуже ладнала, більше товаришувала з хлопцями. Мабуть, тому що мені завжди хотілося діяти, творити, змінювати. Я просто людина, яка щиро хоче, щоб життя навколо ставало кращим.
— Ви за освітою інженер-еколог. Ця професія вимагає точності, системності. І раптом — культура, сцена, творчість, робота з людьми… Як відбулася ця зміна, що стало переломним моментом?
— Класична історія, чому я стала інженером-екологом. Так сказала мама. Тоді це було просто «як заведено»: мама навчалася у хіміко-технологічному інституті, тато навчався, брат навчався — тож і я мала йти туди ж. Професія еколога тоді вважалася сучасною, навіть престижною. Я й справді три з половиною роки пропрацювала за спеціальністю — інженером із охорони навколишнього середовища на Губиниському цукровому заводі.
Але творчість була поруч зі мною завжди — від школи і до сьогодні. У дитинстві я постійно брала участь у конкурсах, сценках, виставах, часто була ведучою свят. Навіть працюючи на заводі та згодом на інших підприємствах, не залишала захоплення: організовувала концерти, готувала святкові програми, співала, писала сценарії. Тому можу сказати: творчість — це не частина мого життя, це і є моє життя.
— Ви закінчили музичну школу, граєте на фортепіано, співаєте. Чи вплинули ці навички на ваш професійний шлях у мистецтві?
— Якщо чесно, тоді мені зовсім не хотілося вчитись у музичній школі. Це було радше мамине рішення — Тетяни Андріївни. Я ходила на уроки фортепіано зі своїми довгими нігтями, а вчителька, Людмила Іванівна, постійно повторювала: «Ірино, ні, з такими нігтями ти навчатися не будеш!» А я у відповідь казала: «Ну то й не буду». І все ж таки довчилася. Тепер, якщо відверто, шкодую, що після закінчення школи продала своє фортепіано і не продовжила навчання. Зате співати я любила завжди — співала скрізь: і на вечорах, і на роботі, і просто у колі друзів чи колег.
— Як ви долучилися до роботи у закладі культури? Чи, можливо, це було покликання, чи збіг обставин, який став доленосним?
— Якщо повернутися до початку, то все сталося досить природно. У якийсь момент я зрозуміла: більше не хочу мати справу з нескінченними паперами, звітами, офісною рутиною. Саме тоді доля звела мене з керівником Будинку культури, моїм колишнім учителем, наставником і керівником фотогуртка шкільної Станції юних техніків — Ігорем Степановичем Жолобаком. Він подивився на мене і сказав: «Іро, мені якраз потрібна така людина, як ти. Якщо хочеш — спробуй себе в культурі». Я сприйняла ці слова як знак. Зрозуміла: це мій шанс. Або зараз — або ніколи. І коли прийшла працювати до Будинку культури, остаточно відчула, що знайшла своє місце. Більше не хотіла бути інженером, не прагнула до кабінетної роботи — хотіла жити творчістю. Так я почала працювати керівником драматичного гуртка.
«Сім’я — мій тил, моя підтримка і натхнення»
— Фотографія, танці, музика — усе це частини вашого життя. Вони вам лише допомагають у роботі чи й формують особистість керівника сучасного закладу культури?
— Мій тато, Віктор Петрович, був фотографом. Він навчався на кафедрі кінофотоматеріалів, і саме від нього мені залишилися перший фотоапарат і все необхідне обладнання для проявлення плівки та друку світлин. Я добре пам’ятаю ті вечори, коли ми з братом завішували вікна темною тканиною, готували хімікати, і починалося справжнє диво. Процес проявлення був майже магічним — спостерігати, як із білого аркуша поступово проступає зображення, завжди викликало захоплення. Звісно, я не могла залишитися осторонь. Без жодних вагань пішла до Ігоря Степановича — мого наставника — у фотостудію при Станції юних техніків. Він навчав нас, школярів, справжнього мистецтва фотографії. Ми брали участь у різних конкурсах, часто посідали призові місця. Також у нашому закладі діяв театр-студія «Ха-Ха» — дружний запальний колектив, у якому народжувались найсміливіші ідеї. Ми ставили вистави, створювали пародії на популярних артистів і телесеріали, гастролювали містами й селами. А ще — іноді навіть отримували гонорари, які вкладали у костюми, реквізит і декорації. Це було справжнє життя — яскраве, натхненне, моє.
Коли я вже працювала в Будинку культури, зрозуміла, що маю продовжувати цю справу. Купила сучасну камеру і повернулася до улюбленого заняття, яке стало не лише натхненням, а й підтримкою — особливо тоді, коли народився мій молодший син Іван. Фотографія дає мені додатковий дохід і сьогодні, але насамперед — це моє захоплення. Дуже добре, коли вдається поєднати приємне із корисним (усміхається).
— У вашій діяльності відчувається любов до руху, краси, естетики. Чи займає танець окреме місце у вашому житті, чи це просто елемент професії, необхідний для сценічної роботи?
— Це хобі чи захоплення? Напевно, і те, й інше водночас — а ще частково професійна потреба. Ми з моїми дівчатами, керівниками гуртків, часто танцюємо разом: готуємо виступи, концерти — без танцю ж ніяк. Але особисто для мене танці — це передусім хобі. Мій спосіб відпочити, відволіктися від буденності, зняти втому й наповнитися енергією. Танці — це як коротке перезавантаження, яке дарує сили рухатися далі.
— Розкажіть про вашу сім’ю. Як вам вдається поєднувати роль керівниці, матері двох синів і дружини? Що допомагає тримати баланс між роботою і домом?
— Найголовніше — це підтримка моєї родини. Без неї я не змогла б робити й половини з того, що роблю зараз. Мій чоловік, Олександр Миколайович, для мене справжня «швидка допомога» — завжди поруч, завжди готовий допомогти. Якщо треба щось полагодити у Будинку культури, налаштувати техніку, підготувати апаратуру перед концертом чи святом — він перший, хто відгукується. Часто допомагає створювати декорації, підключати світло, іноді навіть стає частиною нашої команди. Для мене він — не просто чоловік, а надійна опора і тил, людина, яка розуміє, що моя робота — це не просто професія, а покликання.
Маю двоє синів. Старший, Ілля, уже дорослий, самостійний. Він дуже спокійний, розсудливий, не- публічна людина, зовсім не із тих, хто живе у соцмережах — і це, як на мене, зараз рідкість. А молодший, Іван, абсолютно інший — енергійний, допитливий, хоч і не творчий за характером, але завжди поруч зі мною. Для мене він — найвдячніший глядач, найщиріший критик і найбільший мотиватор.
Поєднувати все, звісно, нелегко. Є моменти, коли втома бере своє, але тоді я нагадую собі: все, що роблю, роблю і для них — щоб вони бачили, що життя навіть у найважчі часи може бути світлим і змістовним. Мабуть, саме любов і взаємопідтримка вдома допомагають мені тримати баланс, не згоріти і щодня починати все знову з вірою, що попереду ще багато хорошого.
«Культура — це ентузіазм та згуртованість»
— Як вам вдається формувати колектив, мотивувати працівників у час, коли культура виживає здебільшого на ентузіазмі?
– Зараз ми ще перебуваємо у процесі формування команди. Відчувається нестача кадрів, та й, відверто кажучи, зарплати у сфері культури далекі від «ринкових». Але той колектив, який уже є, — це люди справжні, віддані своїй справі, професійні, талановиті й щирі. Керівниця зразкового танцювального колективу «Алегро» — Анастасія Віталіївна Земляна. Вона завжди відгукується, допомагає, працює з великим натхненням. Її колектив добре відомий навіть за межами нашої громади, бере участь у конкурсах, фестивалях, привозить нагороди та визнання. Керівниця зразкового Театру мод «Аспазія» — Діана Олександрівна Губська. Вона надзвичайно творча, активна, креативна — завжди має безліч ідей, які втілює разом із дітьми. Також у нас працює зразкова студія народного малярства «Джерельце», яку зараз очолила талановита художниця й майстриня Ганна Бирса. Вона займається з нашими дітьми, разом вони створюють картини, опановують техніку миколаївського розпису, відроджуючи це давнє народне мистецтво. Поки що нам бракує вокаліста — ми в пошуках. Тому співаємо самі, своїми силами, з душею і любов’ю до справи.
– Пані Ірино, як змінилася ваша робота під час війни, коли безпека і психологічний стан людей стали пріоритетом?
– Форма роботи, звісно, змінилася, але для нас головне — щоб культурні послуги залишалися доступними і повноцінними. Ми прагнемо, щоб діти мали можливість розвиватися в усіх напрямках. Їм дуже важливо бачити результат своєї праці — сцену, оплески, живе спілкування з глядачами. Саме це надихає дітей і додає впевненості. Тому, навіть не маючи укриття, ми намагаємося організовувати заняття так, щоб вони були безпечними, цікавими і корисними. Хочеться, щоб кожна дитина приходила до нас із бажанням творити, а йшла — із відчуттям, що життя продовжується.
– Як ваш заклад підтримує моральний дух громади й об’єднує людей у цей складний час?
– Торік ми організували три великі благодійні ярмарки, де збирали кошти на підтримку однієї з бригад ЗСУ. Це було справжнє свято єдності: разом місцева влада, жителі, діти — ніхто не залишився осторонь. Ми також їздили із концертом до наших захисників, вітали їх. Такі події надихають, нагадують усім, що, попри війну, треба підтримувати одне одного і продовжувати творити.
Ми організовуємо окремі заходи для дітей ВПО та дітей загиблих воїнів. Кожна подія для них — із теплом і турботою. Наприклад, на День Соборності діти малювали Україну, мир, надію. Після цього був солодкий стіл, спілкування, усмішки — і це, можливо, найцінніше. Такі зустрічі допомагають дітям відчути, що вони не самі, що громада — велика родина.
– Чи долучаються до вашої діяльності люди старшого віку, які також потребують уваги й підтримки?
– Так, ми активно співпрацюємо з благодійними організаціями, які проводять у нас зустрічі, тренінги, арттерапевтичні заняття. Люди старшого віку із задоволенням долучаються до таких заходів — беруть участь у майстер-класах, навчаються створювати вироби власноруч, малюють, спілкуються, діляться досвідом. Для багатьох це можливість відчути себе потрібними, частиною спільноти.
– Як робота закладу культури впливає на виховання дітей і молоді у воєнний час?
– Наша робота — це не лише виявлення талантів, а й формування характеру, дисципліни, вміння бути командою. Діти, які відвідують наші гуртки, стають більш відповідальними, впевненими, підтримують одне одного. Це і є виховання згуртованості через спільну справу, через творчість.
– Ви розповіли про заходи, де громада об’єднувалася. Але що допомагає вам особисто тримати цей внутрішній вогонь, коли складно всім?
– Коли зовсім немає сил, я просто збираю своїх дівчат і кажу: «Давайте щось зробимо». Переодягаємось, робимо фотосесію, співаємо, танцюємо. І настрій одразу з’являється. Бо варто тільки почати творити — і енергія повертається. Треба шукати позитив навіть у темряві, і тоді з’являється світло.
– Що б ви побажали своїй громаді та колегам, які щодня працюють поруч із вами, підтримуючи людей через культуру?
– Хочу побажати всім не втрачати віри. Посміхайтеся частіше, бо гарні емоції змінюють життя. У нашій роботі головне — не зупинятися, бо культура, навіть у найважчі часи, має звучати — піснею, танцем, словом. Саме вона допомагає нам залишатися людьми.
Автор Анастасія Ковальчук,
фото атора та з архіву Ірини Собко
Ірина Собко, Алегро, Анастасія Ковальчук, Аспазія, Будинок культури, Губиниха, Днепр сейчас, Дніпропетровська область, Підгородне, Підгороднє, Украина сегодня, Центр культурних послуг, благодійні ярмарки, громада, діти ВПО, керівниця закладу культури, культура під час війни, новини, новини Підгородне, новости Днепра, новости Украины, новости области, підтримка ЗСУ, творчість