Керівниця Будинку культури в Губинисі: «Треба шукати позитив навіть у темряві»

Керівниця Будинку культури в Губинисі: «Треба шукати позитив навіть у темряві»

16 Листопада 2025 Культура, Статті

Інженер-еколог за освітою, але людина, яка живе творчістю й серцем служить культурі. Ірина Собко вже два роки очолює Губиниську філію Комунального закладу «Центр культурних послуг» і доводить: навіть у найтяжчі часи культура здатна тримати людей разом, дарувати віру й тепло. Під час війни, коли багатьом бракує сил, вона знаходить їх у пісні, дитячих усмішках,  спільних справах, що повертають відчуття єдності. Про любов до людей, про світло, яке народжується з душі, і про те, чому культура сьогодні — це теж фронт, Ірина розповіла читачам  «Вістей Придніпров’я».

Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!

«Я вибухова творча людина»

— Пані Ірино, селище Губиниха є центром громади, тож місцевий Будинок культури, який ви очолюєте, має бути прикладом для інших. У громаді працює шістнадцять закладів культури, і саме ваш — у центрі подій. Ви — керівниця, організаторка, творча натура. Із чого все почалося?

— Не знаю, як точно про себе сказати… Напевно, я — вибухова творча людина від самого народження. У школі була тихою дівчинкою, але аж ніяк не слухняною. Завжди мала власне «я» — гостре, непоступливе, через що з дівчатами не дуже ладнала, більше товаришувала з хлопцями. Мабуть, тому що мені завжди хотілося діяти, творити, змінювати. Я просто людина, яка щиро хоче, щоб життя навколо ставало кращим.

Ви за освітою інженер-еколог. Ця професія вимагає точності, системності. І раптом — культура, сцена, творчість, робота з людьми… Як відбулася ця зміна, що стало переломним моментом?

— Класична історія, чому я стала інженером-екологом. Так сказала мама. Тоді це було просто «як заведено»: мама навчалася у хіміко-технологічному інституті, тато навчався, брат навчався — тож і я мала йти туди ж. Професія еколога тоді вважалася сучасною, навіть престижною. Я й справді три з половиною роки пропрацювала за спеціальністю — інженером із охорони навколишнього середовища на Губиниському цукровому заводі.

Але творчість була поруч зі мною завжди — від школи і до сьогодні. У дитинстві я постійно брала участь у конкурсах, сценках, виставах, часто була ведучою свят. Навіть працюючи на заводі та  згодом на інших підприємствах, не залишала захоплення: організовувала концерти, готувала святкові програми, співала, писала сценарії. Тому можу сказати: творчість — це не частина мого життя, це і є моє життя.

Ви закінчили музичну школу, граєте на фортепіано, співаєте. Чи вплинули ці навички на ваш професійний шлях у мистецтві?

— Якщо чесно, тоді мені зовсім не хотілося вчитись у музичній школі. Це було радше мамине рішення — Тетяни Андріївни. Я ходила на уроки фортепіано зі своїми довгими нігтями, а вчителька, Людмила Іванівна, постійно повторювала: «Ірино, ні, з такими нігтями ти навчатися не будеш!» А я у відповідь казала: «Ну то й не буду». І все ж таки довчилася. Тепер, якщо відверто, шкодую, що після закінчення школи продала своє фортепіано і не продовжила навчання. Зате співати я любила завжди — співала скрізь: і на вечорах, і на роботі, і просто у колі друзів чи колег.

Як ви долучилися до роботи у закладі культури? Чи, можливо, це було покликання, чи  збіг обставин, який став доленосним?

— Якщо повернутися до початку, то все сталося досить природно. У якийсь момент я зрозуміла: більше не хочу мати справу з нескінченними паперами, звітами, офісною рутиною. Саме тоді доля звела мене з керівником Будинку культури, моїм колишнім учителем, наставником і керівником фотогуртка шкільної Станції юних техніків — Ігорем Степановичем Жолобаком. Він подивився на мене і сказав: «Іро, мені якраз потрібна така людина, як ти. Якщо хочеш — спробуй себе в культурі». Я сприйняла ці слова як знак. Зрозуміла: це мій шанс. Або зараз — або ніколи. І коли прийшла працювати до Будинку культури, остаточно відчула, що знайшла своє місце. Більше не хотіла бути інженером, не прагнула до кабінетної роботи — хотіла жити творчістю. Так я почала працювати керівником драматичного гуртка.

«Сім’я — мій тил, моя підтримка і натхнення»

Фотографія, танці, музика — усе це частини вашого життя.  Вони вам  лише допомагають  у роботі чи й формують особистість керівника сучасного закладу культури?

— Мій тато, Віктор Петрович, був фотографом. Він навчався на кафедрі кінофотоматеріалів, і саме від нього мені залишилися перший фотоапарат і все необхідне обладнання для проявлення плівки та друку світлин. Я добре пам’ятаю ті вечори, коли ми з братом завішували вікна темною тканиною, готували хімікати, і починалося справжнє диво. Процес проявлення був майже магічним — спостерігати, як із білого аркуша поступово проступає зображення, завжди викликало захоплення. Звісно, я не могла залишитися осторонь. Без жодних вагань пішла до Ігоря Степановича — мого наставника — у фотостудію при Станції юних техніків. Він навчав нас, школярів, справжнього мистецтва фотографії. Ми брали участь у різних конкурсах, часто посідали призові місця. Також у нашому закладі діяв театр-студія «Ха-Ха» — дружний запальний колектив, у якому народжувались найсміливіші ідеї. Ми ставили вистави, створювали пародії на популярних артистів і телесеріали, гастролювали містами й селами. А ще — іноді навіть отримували гонорари, які вкладали у костюми, реквізит і декорації. Це було справжнє життя — яскраве, натхненне, моє.

Коли я вже працювала в Будинку культури, зрозуміла, що маю продовжувати цю справу. Купила сучасну камеру і повернулася до улюбленого заняття, яке стало не лише натхненням, а й підтримкою — особливо тоді, коли народився мій молодший син Іван. Фотографія дає мені додатковий дохід і сьогодні, але насамперед — це моє захоплення. Дуже добре, коли вдається поєднати приємне із корисним (усміхається).

— У вашій діяльності відчувається любов до руху, краси, естетики. Чи займає танець окреме місце у вашому житті, чи це просто елемент професії, необхідний для сценічної роботи?

— Це хобі чи захоплення? Напевно, і те, й інше водночас — а ще частково професійна потреба. Ми з моїми дівчатами, керівниками гуртків, часто танцюємо разом: готуємо виступи, концерти — без танцю ж ніяк. Але особисто для мене танці — це передусім хобі. Мій спосіб відпочити, відволіктися від буденності, зняти втому й наповнитися енергією. Танці — це як коротке перезавантаження, яке дарує сили рухатися далі.

Розкажіть про вашу сім’ю. Як вам вдається поєднувати роль керівниці, матері двох синів і дружини? Що допомагає  тримати баланс між роботою і домом?

— Найголовніше — це підтримка моєї родини. Без неї я  не змогла б робити й половини з того, що роблю зараз. Мій чоловік, Олександр Миколайович, для мене справжня «швидка допомога» — завжди поруч, завжди готовий допомогти. Якщо треба щось полагодити у Будинку культури, налаштувати техніку, підготувати апаратуру перед концертом чи святом — він перший, хто відгукується. Часто допомагає створювати декорації, підключати світло, іноді навіть стає частиною нашої команди. Для мене він — не просто чоловік, а надійна опора і тил, людина, яка розуміє, що моя робота — це не просто професія, а покликання.

Маю двоє синів. Старший, Ілля, уже дорослий, самостійний. Він дуже спокійний, розсудливий, не- публічна людина, зовсім не із тих, хто живе у соцмережах — і це, як на мене, зараз рідкість. А молодший, Іван, абсолютно інший — енергійний, допитливий, хоч і не творчий за характером, але завжди поруч зі мною. Для мене він — найвдячніший глядач, найщиріший критик і найбільший мотиватор.

Поєднувати все, звісно, нелегко. Є моменти, коли втома бере своє, але тоді я нагадую собі: все, що роблю, роблю і для них — щоб вони бачили, що життя навіть у найважчі часи може бути світлим і змістовним. Мабуть, саме любов і взаємопідтримка вдома допомагають мені тримати баланс, не згоріти і щодня починати все знову з вірою, що попереду ще багато хорошого.

«Культура — це ентузіазм та згуртованість»

— Як вам вдається формувати колектив, мотивувати працівників у час, коли культура виживає здебільшого на ентузіазмі?

– Зараз ми ще перебуваємо у процесі формування команди. Відчувається нестача кадрів, та й, відверто кажучи, зарплати у сфері культури далекі від «ринкових». Але той колектив, який уже є, — це люди справжні, віддані своїй справі, професійні, талановиті й щирі. Керівниця зразкового танцювального колективу «Алегро» — Анастасія Віталіївна Земляна. Вона завжди відгукується, допомагає, працює з великим натхненням. Її колектив добре відомий навіть за межами нашої громади, бере участь у конкурсах, фестивалях, привозить нагороди та визнання. Керівниця зразкового Театру мод «Аспазія» — Діана Олександрівна Губська. Вона надзвичайно творча, активна, креативна — завжди має безліч ідей, які втілює разом із дітьми. Також у нас працює зразкова студія народного малярства «Джерельце», яку зараз очолила талановита художниця й майстриня Ганна Бирса. Вона займається з нашими дітьми, разом вони створюють картини, опановують техніку миколаївського розпису, відроджуючи це давнє народне мистецтво. Поки що нам бракує вокаліста — ми в пошуках. Тому співаємо самі, своїми силами, з душею і любов’ю до справи.

– Пані Ірино,  як змінилася ваша робота під час війни, коли безпека і психологічний стан людей стали пріоритетом?

  Форма роботи, звісно, змінилася, але для нас головне — щоб культурні послуги залишалися доступними і повноцінними. Ми прагнемо, щоб діти мали можливість розвиватися в усіх напрямках. Їм дуже важливо бачити результат своєї праці — сцену, оплески, живе спілкування з глядачами. Саме це надихає дітей і додає впевненості. Тому, навіть не маючи укриття, ми намагаємося організовувати заняття так, щоб вони були безпечними, цікавими і корисними. Хочеться, щоб кожна дитина приходила до нас із бажанням творити, а йшла — із відчуттям, що життя продовжується.

  Як ваш заклад підтримує моральний дух громади й об’єднує людей у цей складний час?

– Торік ми організували три великі благодійні ярмарки, де збирали кошти на підтримку однієї з бригад ЗСУ. Це було справжнє свято єдності: разом  місцева влада, жителі, діти — ніхто не залишився осторонь. Ми також їздили із концертом до наших захисників, вітали їх. Такі події надихають, нагадують усім, що, попри війну, треба підтримувати одне одного і продовжувати творити.

Ми організовуємо окремі заходи для дітей ВПО та дітей загиблих воїнів. Кожна подія для них — із теплом і турботою. Наприклад, на День Соборності діти малювали Україну, мир, надію. Після цього був солодкий стіл, спілкування, усмішки — і це, можливо, найцінніше. Такі зустрічі допомагають дітям відчути, що вони не самі, що громада — велика родина.

– Чи долучаються до вашої діяльності люди старшого віку, які також потребують уваги й підтримки?

Так, ми активно співпрацюємо з благодійними організаціями, які проводять у нас зустрічі, тренінги, арттерапевтичні заняття. Люди старшого віку із задоволенням долучаються до таких заходів — беруть участь у майстер-класах, навчаються створювати вироби власноруч, малюють, спілкуються, діляться досвідом. Для багатьох це можливість відчути себе потрібними, частиною спільноти.

– Як робота закладу культури впливає на виховання дітей і молоді у воєнний час?

Наша робота — це не лише виявлення талантів, а й формування характеру, дисципліни, вміння бути командою. Діти, які відвідують наші гуртки, стають більш відповідальними, впевненими, підтримують одне одного. Це і є виховання згуртованості через спільну справу, через творчість.

Ви розповіли про заходи, де громада об’єднувалася. Але що допомагає вам особисто тримати цей внутрішній вогонь, коли складно всім?

Коли зовсім немає сил, я просто збираю своїх дівчат і кажу: «Давайте щось зробимо». Переодягаємось, робимо фотосесію, співаємо, танцюємо. І настрій одразу з’являється. Бо варто тільки почати творити — і енергія повертається. Треба шукати позитив навіть у темряві, і тоді з’являється світло.

– Що б ви побажали своїй громаді та колегам, які щодня працюють поруч із вами, підтримуючи людей через культуру?

Хочу побажати всім не втрачати віри. Посміхайтеся частіше, бо гарні емоції змінюють життя. У нашій роботі головне — не зупинятися, бо культура, навіть у найважчі часи, має звучати — піснею, танцем, словом. Саме вона допомагає нам залишатися людьми.

Автор Анастасія Ковальчук,
фото атора та з архіву Ірини Собко

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Більше на нашій сторінці у Facebook та каналі в YouTube!
Прокрутка до верху