Її життя різко змінилося у лютому 2022 року: рідне місто стрімко перетворювалось на небезпечну зону і родина Анни Полюшко прийняла рішення поїхати з Лисичанська. Вимушена зупинка в селищі Аули кардинально змінила її долю. Тут жінка почала працювати у гуманітарному хабі, допомагати іншим ВПО. Сьогодні вона керує дитячими гуртками і повертає малечі радість, яку війна намагалася забрати. В ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» Анна розповідає про мрію, залишену вдома, про силу людської підтримки й про те, як на новому місці життя дає другий шанс рухатися далі.
На жаль, лише війна змусила нас по-справжньому зрозуміти, яким тихим і безмежним було наше щастя. Щасливою була й Аня – поруч із чоловіком Дмитром, сином Владом та маленькою Поліною. Жили, планували, мріяли, будували своє майбутнє. Та ранок 24 лютого 2022 року перекреслив усе в одну мить. Раптово і боляче, як і мільйонам українських родин, яким довелося забути про звичну буденність і вчитися жити заново.
Коли жінка виходила з підвалу, її щоразу терзала лише одна думка: втекти і врятувати дітей. Далі – поспіх, кілька сумок і шлях у невідомість. А потім – Аули. Маленьке селище у Криничанській громаді, що мало стати тимчасовою переправою між минулим і майбутнім.
Та вже з перших годин перебування тут сталося щось дивне. Люди, яких вона не знала, відчинили перед нею свої двері так, ніби зустрічали давню подругу. Хтось приніс ковдру. Хтось сказав: «Відпочиньте, вам треба набратися сил». А хтось просто поглянув із розумінням – і цього було досить, щоб відчути землю під ногами.
У громаді Анна Полюшко починала з того, що могла зробити вже в перші дні – з допомоги людям, які так само, як і вона, залишили свої домівки. Оселившись в Аулах, швидко зрозуміла, що селище приймає багатьох внутрішньо переміщених осіб, і потреб багато. Спочатку Анна працювала у гуманітарному хабі: сортувала одяг, розкладала коробки із речами першої необхідності, допомагала роздавати допомогу тим, хто приходив у пошуках підтримки. Згодом взялася за складнішу справу – разом із місцевими мешканцями приводила до ладу сільські будинки, щоб новоприбулі родини могли жити у чистих і охайних приміщеннях. Анна шукала житло, домовлялася з його власниками, прибирала, мила, готувала до заселення переселенців.
Її енергії вистачало й на інші справи. Зокрема, разом із Наталією Топкою, дружиною місцевого старости, вона почала готувати для захисників тушонку, каші з м’ясом, робити заготовки, перетворивши цю роботу на справжній волонтерський процес. До них приєдналися інші місцеві жінки, яких Анна лагідно називає «бджілками». Вони разом готували страви, випічку, варили вареники, смажили млинці, формували передачі на передову. Жінка шукала приміщення для зберігання готової продукції. Організовувала тару, просила в односельців автоклави – і навіть купила два власним коштом. Пізніше взяла у кредит морозильну камеру, щоб було де зберігати м’ясо та продукти для заготівель.
До волонтерської справи долучилися і діти: вони приносили кришечки, збирали тару, допомагали із дрібними завданнями. Згодом Анна почала керувати гуртком «Острів дитинства» у Будинку культури, поєднавши творчу роботу з волонтерською – діти виготовляли поробки, патріотичні прикраси, продавали їх і передавали виручені кошти військовим. Так зародився маленький осередок підтримки, який об’єднав старших і молодших.
Анна налагодила співпрацю із кількома фондами – «Ми з Кам’янського», «Карітас», Фондом капеланів, зокрема з Юрієм Голубяновим. Вона взаємодіяла з Аулівським ліцеєм, бібліотекою, місцевими вчителями, які разом із дітьми брали участь у благодійних акціях, готували подарунки для військових, формували «коробочки вдячності». Коли на свята гуртківці й учні ходили селом із колядками, вони зібрали майже 50 тисяч гривень – усе передали на потреби ЗСУ.
Зрештою, під керівництвом Анни волонтерська команда придбала навіть дизельну гармату – необхідну річ для військових у польових умовах. І передав її капелан, з яким Анна працює з перших днів війни.
Жінка робила, здається, більше, ніж можливо для однієї людини: шукала ресурси, організовувала процеси, вчила дітей творчості та підтримки, знаходила спільну мову з фондами й громадою, об’єднувала мешканців навколо важливої справи. І кожного разу повторювала, що вона не втомлюється – бо робота дає їй сили, нові навички, нових друзів і головне – відчуття користі й сенсу.
Анна прийшла до хабу, щоб бути корисною, але з часом зрозуміла: вона теж лікується – від страху, від втрат, від безсонних ночей… А потім з’явилися діти. Ті, які пережили свої тривоги. Ті, які шукали поглядом дорослого, щоб знати: все буде добре. І Анна почала створювати для них простір, де можна творити, сміятися, плести ниточки, вирізати паперові квіти – і потроху виліковувати свої серця разом.
Так під час тимчасової зупинки народилася нова історія, яка змінила для Полюшків усе.
ШВИДКЕ РІШЕННЯ
– Анно, розкажіть трохи про себе. Ви – мама двох дітей, до повномасштабного вторгнення рф жили в Лисичанську. Чи працювали ви на той час?
– Так, я займалася приватним підприємництвом упродовж 16 років – торгівлею продуктами харчування. Але цю діяльність довелось припинити у лютому 2022 року. Спочатку ми місяць знаходились на території рідного, ще не окупованого Лисичанська. Але ситуація ставала критичною з кожним днем, довелося пережити жахіття, бо однієї ночі думала, що не виживемо.
– Коли вирішили виїздити?
– Приймали рішення за одну годину, після важкої ночі. Виїздили поспіхом, брали найнеобхідніше, але, як виявилось, не те, що потрібно. Бо в тих умовах неможливо було думати, що саме потрібно. Якщо згадати ту ніч, то це не передати словами … дитину довелося ховати під будівлею, схожою на погріб, майже роздягнену, бо не встигли одягнутись – почався сильний обстріл, і ми втекли у підвал. Просиділи там усю ніч, а на ранок вирішили поїхати.
– Що найважче було залишити?
– Безумовно, це дім, друзів, улюблену роботу. Ми тривалий час жили родиною у
2-кімнатній маленькій квартирі, а у листопаді 2021 року придбали 4-кімнатну, в якій, на жаль, так і не провели жодного дня, та навіть не встигли зробити ремонт. Це була моя мрія – своя кімната для кожної дитини, велика кухня. Але вона залишилась нездійсненою. Виїзд пережила важко, бо не знала, що саме чекає попереду. Не могла дати волю емоціям, бо хоч би як мені було важко, та дітям було ще важче. Тож знаходити відносну душевну рівновагу та справлятись з усім мені допомогли чоловік та діти.
ВИПАДКОВА ЗУПИНКА
Спочатку вони тримали курс на північ – до Ромен. Здавалося, що там буде безпечніше, спокійніше. Але дорога мала свій план. Вона вивела родину до Аулів у Дніпропетровській області – маленького селища, де їх лише мала затримати комендантська година. Планували переночувати й рушити далі, але випадковість обернулася першим знаком, що саме тут варто зупинитися.
Зовсім скоро з’ясувалося, що в Аулах уже знайшли прихисток знайомі батьків Дмитра. Старші люди, які пройшли свій шлях тривог і рішень, порадили родині не поспішати шукати кращого місця. Познайомившись із місцевими, Аня стала діяти.
– Чи швидко вдалося адаптуватись на новому місці – в Аулах Криничанської громади?
– Так,безперечно. Починала свій шлях у новій громаді з роботи у гуманітарному хабі при Будинку культури.
– Чи відчуваєте вже цю громаду своїм домом?
– Мені тут дуже подобається, добре і комфортно. Люди з повагою ставляться до мене. Саме тут я зрозуміла сенс свого життя і як саме потрібно розділяти пріоритети. Раніше не знала про існування такого селища і опинились ми тут випадково. Спочатку вирішили їхати в центральну частину країни і потрібно було зробити зупинку. Так склалися обставини, що треба було залишитись тут на деякий час, довелося шукати житло. Одну ніч переночували в людей, а потім швидко знайшли однокімнатну квартиру. Діти переїзд перенесли нормально, бо вони чекали, коли нарешті буде хоч якась тиша та спокій. Та коли моя молодша донька почула звук тривоги – на той час вона була ще маленька, то сказала мені: «Мамо, ти ж обіцяла, що тут буде не так страшно?»
– Як так сталося, що ви стали керувати гуртком у місцевому Будинку культури?
– На роботу мене запросив староста нашого селища. Я не знала, що саме буду робити, бо клуб працював на той час тільки в режимі допомоги внутрішньо переміщеним особам. Коли прийшла – не знала, з чого починати. Моя дитина тоді ходила до нашої сільської бібліотеки, де проводили заняття від БФ «Карітас» для дітей – ВПО. Я прийшла сама до бібліотеки і сказала, що я новий організатор дозвіллєвої діяльності і тимчасово виконую обовʼязки завідувачки, познайомилася і запропонувала свою допомогу. Спочатку ми там і проводили заняття. Але згодом дітей стало більше, я перейшла безпосередньо до клубу. Гуртки стала вести, бо хотілося чимось зацікавити дітей.
– Чим переважно займаєтеся на заняттях?
– Працюю з дітьми за кількома напрямами. Це гурток вʼязання гачком «Чарівна ниточка» бо я сама вʼяжу іграшки вже більш як 10 років. «Острів дитинства» – це гурток декоративно-ужиткового мистецтва. Почала дивитися на просторах Інтернету різного роду прикраси для дому, щоб діти могли якось оживити свої кімнати. Ми виготовляємо разом те, що вони не зроблять без певної підказки чи допомоги. Працюючи колективно, дивлячись на роботу інших, вони творять справжню красу.
Також керую танцювальним гуртком, адже рух – це життя, і це весело, дітям хочеться чогось незвичайного.
ВПО у цифрах:
77,4 тис. ВПО проживають у понад 1 600 місцях тимчасового проживання в усій Україні.
87% переселенців мешкають у місцях тимчасового проживання (МТП) понад півтора року, 84% планують залишатися там щонайменше наступний рік.
29% мешканців МТП – люди віком 60+, 36% домогосподарств мають у складі осіб з інвалідністю.
44% ВПО повідомляють про хронічні захворювання, 54% – про регулярні симптоми тривоги чи депресії.
Рівень зайнятості серед працездатних ВПО в МТП становить лише 47%, що значно нижче середнього показника по країні.
СЛЬОЗИ РАДОСТІ
– Це така повна зміна діяльності – від підприємництва до викладача гуртків для дітей. Як до цього ставиться ваша родина?
– У родині мене підтримали, бо знають, що я по життю – танк і завжди рухаюсь. Було самій страшно починати те, чого ще не робила, тим паче в таких умовах. Сидіти вдома не могла, а покинути малу дитину, яка перенесла такий стрес, і їхати десь шукати роботу – також не вихід, бо чоловік постійно працює, а інших рідних немає поруч.
– Що найбільше подобається в роботі?
– Кожен день не такий, як учора. Постійно щось вигадуєш для дітей нове, використовуєш різні техніки, то в декоративному мистецтві, то у в’язанні. А також, звісно, дуже подобаються усмішки моїх дітей, які приходять до клубу, як до себе додому. Ці заняття дають можливість не думати про залишену домівку, втрачене життя. Дивлячись на дітей, сприймаєш цей світ по-іншому, бо розумію, що втратила багато, але можу і чимало дати дітям того, чого саме їм не вистачає у цей час. Це підтримка, можливість їх почути, приділити їм час, розкрити їхні таланти і , звісно, впевненість у собі. Я іноді приходжу додому дуже втомлена фізично, але щаслива від тої енергії, яку отримала від них. Також маємо гарний колектив , який підтримує всі мої шалені ідеї. Багато енергії віддається, але і повертається значно більше, коли діти роблять тобі якісь сюрпризи – це взагалі щось неймовірне і викликає сльози радості.
– Плануєте займатися із дітьми після закінчення війни чи хочете повернутися до підприємницької діяльності?
– Після перемоги хочу щось відкрити, що приносить дохід, але не полишати роботи з дітьми, бо це додає мені наснаги.
– Чи були моменти, коли хотілось усе залишити, і що допомогло не здатися?
– Мій чоловік каже: «Хіба ти можеш так усе покинути і не довести до ладу?» Мене надихають моя сімʼя та діти, які теж відвідують наш заклад.
У всій цій історії є щось більше, ніж просто адаптація на новому місці чи пошук роботи після втрати дому. Є те, що не виміряти цифрами, годинами волонтерства чи кількістю заготовок для фронту. Є шлях людини, яка пройшла через страх, невідомість, втрату – й змогла виростити з цього світло.
Сьогодні Анна Полюшко бачить перед собою не руїни минулого, а десятки дитячих очей, у яких – віра, цікавість, бажання жити. Їхні усмішки лікують її не гірше за будь-які слова.
Анна говорить, що втома не наздоганяє її. Бо те, що вона робить, – не просто робота. Це спосіб триматися самій і тримати тих, хто поруч. Вона мріє про Перемогу. Про день, коли її родина буде разом – без сирен, без валіз напоготові, без болю, що стискає груди. Про день, коли діти, яких вона зараз навчає, знатимуть слово «війна» лише із підручників.
Тамара Бєлкіна,
фото із архіву сім’ї Полюшків
Анна Полюшко, Аули, Будинок культури, ВПО, Днепр сейчас, Криничанська громада, Лисичанськ., Острів дитинства, Подгородное, Підгородне, Підгороднє, Украина сегодня, адаптація ВПО, внутрішньо переміщені особи, волонтерство, війна в Україні, гуманітарна допомога, дитячі гуртки, допомога військовим, евакуація, новини, новини Підгородне, новости Днепра, новости Украины, новости области, переселенці