Для родини Валерії та Владислава П’ятибратів із Дніпра оберегом стала фронтова солдатська ложка. Наші близькі, які пішли у засвіти, живуть у переданих нам чеснотах і вірності, палкій любові до життя. А ще у спогадах. І, певно, немає кращого способу, крім них, зберегти в душі найтепліші та щемкі миті спілкування з ними. Тож кожен спогад хочеться перетворити на вічні вузлики на пам’ять…
– Нам і справді є про кого пам’ятати та дякувати прихильній до нас долі. І родинному щастю багато в чому ми завдячуємо оберегу, – розповідає Валерія. – А почалося все під час нашого весілля. Першим, як і прийнято, привітав найшанованіший гість застілля – мій дідусь по материнській лінії Іван Степанович. Він був небагатослівний: «Любі мої молодята, передаю вам у спадок найціннішу в моєму житті річ… Вона не із золота чи срібла. І неприваблива на вигляд, бо покалічена війною. Це – моя фронтова супутниця і вірна подруга… Здається, звичайна ложка. А саме їй вдячний за врятоване життя. Бо саме ложка, яку носив у лівій нагрудній кишені шинелі, зупинила фашистську кулю за кілька сантиметрів від серця… Хай береже вона й ваше родинне щастя та долю від усякої напасті!»
А життя наше й справді вдалося. З чоловіком маємо улюблену роботу. Син Данило закінчив Дніпропетровський аграрний університет, донька Єсенія радує успіхами в школі, підростає внучка Валерія.
– Дідусь завжди був скупий на слова, коли мова заходила про війну, – веде далі оповідь Валерія. – Казав лише, що вона страшна і потрібна хіба що несамовитим, кровожерливим вождям…
Нещодавно в електронному архіві Данило віднайшов нагородний лист на дідусеву медаль «За відвагу». І в зовсім іншому вимірі постала перед нами найрідніша людина. Ось ті скупі рядки: «Перебуваючи у боях з німецько-фашистськими загарбниками, тов. Верясов показав себе сміливим, стійким і дисциплінованим бійцем. При відбитті ворожих атак на території Угорщини тов. Верясов відзначився у районі села Корчма. У боях на території Австрії у районах Шварцензел, Форбак, Санкт-Пельмен проявив себе зразком товаришам по зброї у сміливості та мужності».
А ще знаємо із дідусевих документів, які свято зберігаються в нашій родині, що захищати Батьківщину він пішов шістнадцятирічним – умовив у сільраді виправити метричну довідку. Не міг дочекатися повноліття…
Після призову Іван Верясов навчався на курсах підготовки танкістів у щойно звільненому Харкові. В екіпажах Т-34 пройшов фронтовими дорогами України, Угорщини, Австрії. А перше бойове хрещення отримав, звільняючи Дніпропетровщину, під час форсування Дніпра. І гадки тоді не мав, що після війни Україна стане його другою батьківщиною (родом Іван Степанович із берегів Волги). Горів у підбитому танку. Все післявоєнне життя носив у тілі осколок, який не наважувалися видалити найдосвідченіші хірурги.
По війні ще на сім довгих років продовжив військову службу, бо був тоді такий порядок: демобілізовували спочатку літніх фронтовиків, а молодим воїнам-переможцям випало навчати та передавати свій досвід армійському поповненню. Адже країні й надалі була потрібна міцна армія – колишні союзники стали перетворюватися на ворогів…
Під час служби в Україні і зустрів свою кохану – красуню Меланку. Рішення перебратися на Дніпропетровщину, звідки родом була дружина, було прийнято без вагань.
Аж до виходу на заслужений відпочинок Іван Степанович Верясов сумлінно трудився зварювальником на Дніпропетровському машинобудівному заводі. До фронтових нагород додалися й трудові відзнаки.
Він прожив і справді велике та гідне пошани життя, ніколи не ховаючись за спини товаришів як на фронті, так і в мирному житті. Разом із Меланкою Іларіонівною виростили і вивели у світ двох доньок – Ларису та Галину, раділи трьом внучкам і п’ятьом правнукам.
ОЛЕКСАНДР ПЕРЕПЕЛИЦЯ