Нещодавно культурна спільнота відзначила 112-річчя з дня народження відомого українського скульптора, графіка, фольклориста, етнографа та колекціонера, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка, народного художника Івана Макаровича Гончара. Результатом його титанічної збиральної народознавчої роботи стала збірка справжніх перлин народних старожитностей XVI-XX століть, а хата-майстерня митця перетворилася на своєрідний «Ноїв ковчег» української культури.
ТВОРИВ ІЗ ДИТИНСТВА
Іван Гончар народився 27 січня 1911року в багатодітній родині селянина-бідняка, що мешкала у селі Лип’янка, Чигиринського повіту Київської губернії (нині це Шполянський район Черкаської області). Його нужденне дитинство проходило на лонi яскравої природи лiсостепу в захопленнях та творчостi.
«Скiльки пам’ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав. Пас гуси на яру або вiвцi в степу, чи сидiв у хатi взимку – завжди творив… по дитячому, без цього життя здавалося немислимим», – згадував Гончар. Iнколи він так захоплювався лiпленням з глини, що вертався додому без отари. Незважаючи на те, що вiвцi самi знали дорогу до двору, вдома хлопця за це не милували.
Свою «художню продукцію» Іван ховав пiд лавки, а вирізками «облiплював» стiни на печi. Особливу радість хлопцеві приносила весна, бо не треба було чекати черги на «шкарбани». У пошуках глини він босонiж оббігав сільські околицi, а коли знаходив, – поринав у творчість. А ще дуже полюбляв вечірні співи хлопцiв і дiвчат та завжди приєднувався до них.
ОСВІТНІ ПЕРІОДИ
Навчання в сiльській початковій школі вiдкрило Іванові новий свiт знань і творчості, якою він усе більше захоплювався. В червертому класi його малюнки та ліпка посіли перше місце на районнiй дитячiй художнiй виставцi. Вдома малюнками була обліплена вже вся хата. Влiтку хлопцеві частенько діставалося від батька за те, що годинами ліпив своїх коників та баранців, геть забувши, що треба гнати вiвцi в поле.
Не давали спокою однолітки: «Назнавши моє «творче гнiздо», налiтали, як тi гуни, нищили все або забирали з собою. Скiльки потiм плачу та жалю за тими витворами було… Батько гнiвався, що я ввесь час рився, мов крiт, у землi та в глинi, i не раз докоряв менi, що я з лiпки не буду їсти хлiба (пiзнiше вiн дуже жалiв за цi слова), а мама завжди брала мене пiд захист, за що я нiжно її любив», – розповідав Іван Макарович.
У 1927 роцi він закiнчив Лип’янську семирiчку. Вчителi наполягали, щоб ішов до художньої школи, але батьки боялися вiдпускати хлопця, бо часто втрапляв у якусь халепу – падав з клунi, куди лазив за горобцями; з коня на борону; топився в копанці – ледве вiдкачали… На той час з Києва до села приїхав талановитий музикант, педагог, композитор i збирач народного фольклору Максим Коросташ. Вiд учителiв довiдався про юного митця i прийшов до батькiв iз пропозицією допомогти йому вступити до Київської художньо-промислової школи. Мама зі сльозами благала Коросташа берегти сина, а той, запевнивши батьків, що все буде добре, повіз хлопця до Києва й оселив у своїй квартирі.
Упродовж навчання Іван Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою. Після закінчення школи у 1930-му він ще 5 років навчався у Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства. Кваліфікацію скульптора отримав у творчих скульптурних майстернях при Скульптурній фабриці.
ТАКЕ РІЗНЕ ЖИТТЯ…
Уперше як скульптор Іван Гончар заявив про себе роботою «Шевченко у дяка». Згодом він працював у галузі станкової та монументальної пластики. За спогадами мистецтвознавців, його творам притаманні сміливі форми, динамічні композиції, а у портретах – чітко окреслені характери.
У 1939 році у званнi молодшого лейтенанта Гончар брав участь у визвольному походi до Захiдної України. З 1941 до 1946 року служив у вiйськах зв’язку. За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу» та «За перемогу над Німеччиною».
Після війни Івану Макаровичу вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв. Він їздив Європою, змальовуючи її архітектурне обличчя: існує серія картин – краєвидів європейських міст повоєнного періоду. Створив низку скульптурних робiт для виставки «Бойовi епiзоди Великої Вiтчизняної вiйни у творах художникiв-фронтовикiв», що вiдбулася у Вiднi того самого року. Також збереглося понад 200 акварелей, малюнків, начерків, створених митцем під час війни, які згодом побачили відвідувачі виставки «Краса, обпалена війною».
А потім – знову творча робота в Києвi над скульптурними творами. З кінця 50-х років діяльність Гончара була спрямована на комплексне вивчення, реконструкцію та популяризацію українських культурних традицій минувшини. Він багато подорожував, популяризував національну культуру, за що зазнав переслідувань і звинувачень у націоналізмі з боку влади.
БЕЗЦІННА КОЛЕКЦІЯ
Результатом подорожей стала колекція етнографічних матеріалів і творів народного мистецтва, яка налічує 7 тисяч предметів. Це – ікони, народний одяг, дерев’яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. А ще окрема частка – 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. Усе це багатство Іван Гончар зберігав у власному будинку, спорудженому на земельній ділянці, неподалік від Києво-Печерської лаври, виділеній йому Спілкою художників УРСР.
Власне, він створив перший у державі приватний музей, який було відкрито для загального огляду в 1959 році. Тут збиралися шістдесятники, державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. Разом із популярністю Івана Макаровича як колекціонера почав зростати й тиск на нього.
Владу дратувало, що за своєю цінністю його колекція не поступалася збіркам провідних державних музеїв, що будинок скульптора відвідують «…націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». Гончара неодноразово намагалися примусити передати зібрані ним старожитності до державних музеїв і виключили з КПРС. Тоді втрата партійного квитка означала втрату роботу, бо все робилося через держзамовлення… Незважаючи на всі життєві негаразди, митець продовжував самовіддано працювати.
На основі своєї збірки уклав альбом «Україна й українці» – певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жителів, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводжував підписами, зробленими каліграфічним почерком. Взагалі, з цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних. Останні роки митець тяжко хворів на лейкемію і у 1993 році помер у лікарні Феофанія.
Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року його хатній музей став державним музеєм І.М. Гончара, а у 1999 році перетворився на Український центр народної культури «Музей Івана Гончара». З 2009-го має статус «національний», що розбудовується за дороговказами свого засновника: «…надбання української культури мають бути відкритими для суспільства, висвітлюватися вповні, віднаходити своє спадкоємництво й розвиток у всіх сферах життя нації».
ДЕЩО З ОСОБИСТОГО
Улітку 1946 року Іван Гончар одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко. Шлюб протривав близько року і, за спогадами знайомих скульптора, він не любив про це згадувати. Його близьким другом і супутницею життя була хатня робітниця Аделя Юрченко. У будинку Гончара вона прожила понад 30 років. Формально не маючи сім’ї, Іван Макарович усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар – художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара».
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)