Час невблаганний! Летить і летить!.. Ось уже й сорок років з того дня, коли не стало прекрасного журналіста й водночас талановитого поета Семена Даниловича Ковальчука. У колективній книзі Дніпропетровської обласної журналістської організації «Всі дорогі, всі незабутні…», що присвячена колегам-журналістам, які відійшли за Межу Вічності, мені пощастило надрукувати про нього документальну повість «Семен Ковальчук: «Здається, знову з друзями сиджу…». Так колись, проходячи армійську службу, він написав у одному зі своїх віршів: «Здається, знову з друзями сиджу…». Йому тоді так хотілося якомога швидше зустрітися з друзями! Тепер ці рядки мають інший відтінок: його немає – й водночас він, яке і раніше, з нами…
…В даній публікації, яка є доземним поклоном цій світлій людині, з тієї повісті буде використано деякі фрагменти й посилання, які нехай маленькими, нехай короткими штрихами все ж ляжуть у створення його людського й професійного портрета. Скажімо, хоча б ось тут: «Його добре пам’ятають журналісти Дніпропетровщини. Завжди підтягнутий. Зосереджений. Добряк. Коли хтось потребував якоїсь допомоги, обов’язково підстав-ляв своє плече. Ніколи не казав на біле чорне і навпаки. Про це, до речі, прекрасно знали і на обласному радіо, де він трудився, і в обласній газеті «Зоря», в якій довелося працювати після того, як одного разу на тому ж таки обласному радіо його оббрехали так, що звідти довелося піти. Були, на жаль, і такі «нюанси» в його журналістських буднях, були… Начебто й колеги! Начебто й здоровкалися щиро! Але деколи такі підніжки підставляли, що після цього доводиться тільки плечами похитувати. А ще Семен Данилович був воістину талановитим поетом, писав ніжні й теплі вірші. Він умів відчувати Слово! А це по-справжньому дар божий. Водночас був прекрасним батьком, виховуючи двох дітей. І цей перелік визнаних людських рис можна продовжувати й продовжувати. А наш колектив-ний непоправний біль у тому, що його не стало в розквіті його життєвих і творчих сил, коли йому було лише 39 років… Ось такою також буває доля людська. Однак про таких людей залишається світла і добра пам’ять. І її треба зберігати».
…Ось ще один фрагмент: «Друзі називали його коротко – Сєня. Не Сеня, не ще якось, а саме ось так, дуже м’яко – «Сєня». «Сєня знову по відрядженнях мотається! І не набридне воно йому!» Або: «Ти чув, з яким репортажем Сєня виступив? Караул! Обком на вухах стоїть: готують питання на бюро за те, що дояркам нові халати вчасно не видають!» А ще: «У Сєні народилася донька», «У Сєні народився син». В офіційних випадках називали повним іменем – Семен: «Семен сказав», «Семен допоміг», «Без Семена це взагалі ніколи б нормально не вирішилося…». І все це правда: Сєня ніколи не залишався осторонь чиїхось проблем. У нього було досить надійне плече дружньої допомоги. Таким і пам’ятається. А щодо того, що Сєня, працюючи на обласному радіо, видавав досить гострі репортажі, так тут взагалі нічого дивного: якось по-іншому просто не міг. Лише один приклад. У Семена Даниловича було чергове відрядження в село. Їде селом, а біля будинків механізаторів стоять трактори, які ніхто й не думав вимикати. Про це й був його черговий репортаж. А потім було й інше: «Їду тими ж селами, – згодом аж світився весь Семен Данилович, – а трактори біля дворів… мовчать! А чого? – допитувався усіх, хто його слухав. І сам же відповідав. – А того, що селянина зацікавили! Щоб він пальне на вітер не розтринькував. Й ніякого контролю більше не треба. Селянинові почали платити за економію пального». І знову, трохи хитрувато по-селянськи, пригладжував свого стриженого чуба: «А кажуть, «брехунця» не слухають… Слухають!». «Брехунцями» у 70-80 роки минулого століття тепло й ніжно називали репродуктори, по яких у кожній селянській хаті й міській квартирі люди слухали передачі радіо, – і районного, і обласного, й республіканського та всесоюзного…».
…Коротке, але по своїй суті прекрасне життя Семена Даниловича Ковальчука може служити добрим прикладом наслідування в багатьох і багатьох вимірах. В тому, як треба ставитися до своїх учителів, також. Ось фрагмент із його листа, який він писав з армійської служби своїм наставникам з редакції Магдалинівської районної газети: «Добрий день, дорога редакція газети «Шляхом Леніна!» З палким солдатським привітом до Вас колишній сількор, а нині військкор Семен Ковальчук. Тут, в армії, я теж пишу вірші, оповідання і друкуюсь в газеті нашої військової частини. Я з вдячністю згадую про Вас – моїх перших вчителів художнього слова. Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу імені Калініна, в дружній сім’ї яких я виховувався до армії, після закінчення школи. Нині вчусь писати. Пропоную своїм землякам деякі вірші і шлю їм палкий солдатський привіт». Ось такий він, короткий і від усієї душі лист-вдячності Семена Даниловича своїм найпершим вчителям художнього слова. Як і низький-низький уклін тим, хто натирав поряд з ним трудові мозолі: «Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу імені Калініна, в дружній сім’ї яких я виховувався до армії, після закінчення школи». В цьому і є весь Семен Данилович. Він теплими мріями цілував рідні поля й з найнижчою шанобою вклонявся тим, хто також творить добрі справи. І незалежно де – на хлібному полі чи в тій же, скажімо, редакції районної газети. Головне – творити добро! Правило вічне й беззмінне…».
…Спогади, спогади, спогади. Їх багато. Як суто журналістських, так і сімейних. Ось що ніколи не забувається його дружиною Таїсою Миколаївною: «Ми з ним, – розповідала Таїсія Миколаївна, – сиділи в університеті за однією партою. 20 червня 1970 року захистили дипломи, а 27 червня – весілля. На той час Семен уже працював на обласному радіо. Його запросили туди на роботу з четвертого курсу. І так вийшло, що він навчався й працював одночасно. Потім на обласне радіо влаштувалася і я. Разом відпрацювали там близько десяти років. Він, – пригадує Таїсія Миколаївна, – був надзвичайно доброю і талановитою людиною. Його навіть викладачі інакше, як Семен Данилович, не називали. Був дуже щасливий, коли народилася донька Леся. Але йому так хотілося сина! І ось, нарешті, 27 листопада 1974 року, народився Олексій. Ніколи не забуду, – говорить Таїсія Миколаївна, – як він забирав мене з пологового будинку. Приїхав на таксі, а мої чобітки… забув дома! І що робити? Я, – пригадує Таїсія Миколаївна, – тримаю на руках маленького Олексія, а він бере мене на руки і нас обох на руках несе через калюжі до таксі. Минають роки, але це не забувається. І вже ніколи не забудеться…». Не забувається. І вже ніколи не забудеться.
…Син Семена Даниловича, Олексій Семенович Ковальчук, своєю життєвою стежкою обрав стежку батьківську – журналістську. Ім’я відоме. Головний редактор дніпропетровської обласної газети «Вісті Придніпров’я». Чимало років очолює Дніпропетровську обласну журналістську організацію. Секретар Національної спілки журналістів України. Заслужений журналіст України. Має чимало інших визнань. Водночас зберігає добру славу про свого батька. Останній приклад: два роки тому разом із матір’ю видав солідний том під назвою «Семен Ковальчук. Віддайте мені мене…», де зібрано поезію, прозу, листи та щоденники Семена Даниловича, а також чимало спогадів тих, хто знав цю прекрасну людину. І це по-справжньому блискучий приклад того, як саме на родинному рівні треба зберігати й ніколи не забувати добру славу своїх рідних. До речі, Семена Даниловича не стало в день народження його сина Олексія, якому тоді виповнилося сім років…
…У нас, на Дніпропетровщині, працювала прекрасна когорта професійних журналістів, які уже назавжди залишаться світлими іменами для всіх прийдешніх поколінь. Се-ред них на своєму заслуженому місці й ім’я журналіста, поета й прозаїка Семена Даниловича Ковальчука. Він був і залишається з нами. І чим далі, тим це ім’я стає все ріднішим й ріднішим. Світла йому пам’ять й найнижчий уклін його багатогранній творчості…
Олександр ПІЛЬОНОВ