У час повномасштабної війни, коли саме існування держави під загрозою, культура стає не лише формою спротиву, а й життєво необхідною опорою для нації. Навіть під звуки сирен та вибухів громади Дніпропетровщини не занехаяли свої традиції, а, навпаки, почали їх активно плекати, перетворюючи на символ сили й тяглості українського духу.
Миколаївський розпис,” Етнооселя” в Попасному, фольклорні гурти Васильківщини – це не просто краса минулого, це опора сьогодення і заклик до майбутнього. У час, коли на кону стоїть саме наше буття, збереження культури стало ще однією формою боротьби. І ця боротьба – творча, сильна, натхненна – засвідчує: український дух незламний.
Навіть під час війни громади Дніпропетровщини не лише не занехаяли свої традиції, а й почали активно плекати й відновлювати їх – як символ спротиву, сили й тяглості нації.
Візерунок, що єднає
Миколаївський розпис виник іще у XIX столітті в селі Миколаївка. Колись ним прикрашали скрині, печі, меблі, інтер’єри. З часом традиція занепала. Та сьогодні завдяки зусиллям ентузіастів – народної майстрині Ганни Бирси, вчительки Лідії Клименко, краєзнавців і активістів – розпис повертається.
Тут відкрилася художня студія «Оберіг», де проводять майстер-класи, відтворюють орнаменти за старими скринями, залучають дітей і дорослих до вивчення розпису. За підтримки влади розпис внесено до Стратегії розвитку громади до 2027 року.
«Миколаївський розпис – це наша візитівка, – зазначає Інна Прийменко, начальниця відділу культури. – Аналогів йому немає в інших громадах. Через нього ми можемо розвивати локальний туризм і плекати почуття гордості за своє».
Громада вірить у культуру
У січні–лютому 2025 року редакція «Вістей Придніпров’я» провела опитування серед 101 респондента з Губиниської громади. Його результати переконують:
- 59 осіб вважають, що розпис робить громаду впізнаваною;
- 49 – що це формує почуття гордості за свою громаду;
- 42 – що проєкт зміцнює місцеву ідентичність.
Також 73 респонденти підтримують проведення регулярних майстер-класів і екскурсій на тему розпису. Близько третини вже особисто брали участь у розписі зупинок, декоративних панно, сувенірів тощо.
«Про миколаївський розпис я вперше дізналася з новин про мурали, – розповідає учасниця ініціатив Альона Савенко. – Потім долучилася до розпису зупинки. Це стало не просто творчістю, а новим досвідом спілкування та єдності».
І справді – розпис об’єднує. До студії «Оберіг» звертаються з Норвегії, де нещодавно відбувся благодійний аукціон із виробами майстрів громади. А етнографічні експедиції допомогли зберегти колірні гами і форми, притаманні саме Миколаївці.
Хата, що оживає
“Етнооселя” – ще один культурний простір у громаді. Це відновлена сільська хата, яка стала центром для традиційних свят, фестивалів і майстер-класів. Її стіни прикрашені миколаївським розписом, у кімнатах – автентичні речі з усієї округи.
«Ми створили не музей, а простір, де живе традиція», – зазначає ініціаторка” Етнооселі” Вікторія Приймак.
Уже стали традиційними: фестиваль козацької каші, «Свято хліба» та зимовий фестиваль «Подих Різдва». У програмі – частування стравами, приготованими у печі, демонстрація ремесел, пісні, історії та ігри для дітей.
За словами першого заступника селищного голови Антона Борисенка, “Етнооселя” стала культурним магнітом не тільки для громади, а й для гостей з інших регіонів. «Ми вже отримували запити від інших сіл, щоб допомогти їм створити подібні осередки».
Соціологічне опитування засвідчило:
- 74 особи вважають, що такі ініціативи відроджують громаду;
- 46 – що це підсилює соціальну згуртованість;
- 33 – що етнотуризм є важливим напрямом розвитку.
Більшість підтримує ідеї нових майстер-класів, гастрономічних фестивалів, екскурсій для туристів. А 61 респондент готовий долучитися як волонтер.
«Наша оселя стала тим місцем, де люди не просто згадують про минуле – вони починають творити нове майбутнє на його основі», – каже мешканка Попасного Віта Маловічко.
Пісня, що не вмирає
У Васильківській громаді навіть під час повітряних тривог продовжує роботу місцевий фольклорний колектив. Жінки зібралися іще в 2000-х, співали на святах, у школах і церквах. Після 2022 року репетиції не припинилися – навпаки, стали регулярнішими.
«У кожній пісні – наша пам’ять, наша сила, – розповідає керівниця колективу Наталія Данилюк. – Люди приходять послухати, поспівати разом. Хтось плаче, хтось дякує. Але всі йдуть із відчуттям, що ми – разом. І це головне».
Колектив дає невеликі концерти у волонтерських центрах, будинках культури, школах. Були й виступи перед військовими. І кожного разу після виступу глядачі не розходяться одразу – залишаються, щоб просто поговорити, підтримати одне одного, поділитися спогадами.
Культура як точка опори
На перший погляд може здатися, що в час, коли країна бореться за виживання, культура – не на першому плані. Але саме в такі моменти вона стає життєво необхідною. Бо культура – це не розвага і не розкіш. Це наша духовна опора, те, що тримає серце, коли здригається земля.
Пісня, вишивка, розпис, традиційне свято чи навіть проста народна казка – це не просто краса. Це жива пам’ять роду. У цих барвах і мелодіях – мудрість предків, їхні мрії, біль і надії. Це код нації, що допомагає нам не втратити себе у вирі втрат, тривог і випробувань.
Культурну спадщину не можна окупувати, зруйнувати чи стерти – вона живе в наших серцях. Саме тому в громадах Дніпропетровщини сьогодні створюють і відтворюють, розмальовують зупинки, влаштовують фестивалі, співають у підвалах і проводять майстер-класи навіть під звуки сирен. Це не просто творчість – це форма спротиву, голос, який лунає крізь темряву: «Ми є. Ми живі. І ми – українці».
Культура – це зброя, яка несе світло. І поки живуть наші пісні, квітнуть узори, лунають дзвінкі голоси на святах – доти живе й душа України. І жодна війна не здатна її здолати.
Анастасія Ковальчук