Коли російські війська залишили Бучу навесні 2022 року, на вулиці Яблунській лежали тіла. Для мешканців це були сусіди, батьки, сини. Для слідчих – докази.
А для одного російського десантника, чия справа сьогодні слухається без нього, – вирок, який може переслідувати його все життя.
Солдат із Пскова
Назвемо його Іллею Соколовим. Йому 37 років. За документами – військовослужбовець повітряно-десантних військ росії, уродженець далекого Магадана, який кілька років мешкав у Пскові, місті, де базуються елітні десантно-штурмові полки.
Навесні 2022 року Соколов опинився в Україні – у складі підрозділу, що зайшов у Бучанський район Київської області. Село Андріївка, де він служив, понад місяць перебувало під контролем російських військ.
Саме там, згідно з матеріалами суду, він разом з іншими військовими брав участь у діях, які прокуратура кваліфікує як жорстоке поводження із цивільним населенням.
«Не рухайся…»
Увечері 26 лютого 2022 року, близько двадцять першої години Соколов разом з іншими солдатами зайшов на подвір’я будинку, де мешкала родина Олексія Марченка – цивільного, без зброї, без жодного зв’язку з армією.
Під час обшуку Соколов навів автомат на живіт чоловіка, демонстративно дослав патрон у патронник і наказав не рухатися.
Цей жест – рутинний для війни – для цивільного означав одне: повну втрату контролю над власним життям.
Через два тижні схожа сцена повторилася в іншому будинку. Цього разу – з Іриною Коваль, жінкою, на яку автомат навели вже в ділянку голови.
«Він питав, чи є в нас українські військові, – свідчила вона в суді. – Я боялася поворухнутися».
Камери, що не мовчать
Справу Соколова відкрили не лише через свідчення. Ключовим доказом стали відеозаписи з камер спостереження, на яких зафіксовано розстріл дев’яти беззбройних чоловіків на тій же вулиці Яблунській у Бучі.
Соколов був ідентифікований як один із військових, присутніх під час страт.
Судовий процес відбувається in absentia – без обвинуваченого. Він перебуває поза межами України і, ймовірно, під захистом російської держави.
«Наказ» як лінія захисту – і її крах
Юристи з міжнародного кримінального права зазначають: такі справи мають значення далеко за межами України.
«Міжнародне гуманітарне право чітко визначає: погроза вбивством цивільного, навіть без фізичного насильства, вже є воєнним злочином», – пояснює Анна Вайс, юристка з міжнародного кримінального трибунального права.
Посилання на накази командирів, за її словами, не звільняє від відповідальності.
«Женевські конвенції прямо засвідчують: якщо наказ є очевидно злочинним, солдат зобов’язаний його не виконувати. Це один із найважчих, але фундаментальних принципів після Нюрнберга».
Вирок, який не закінчує історію
Макарівський районний суд Київської області визнав Соколова винним у порушенні законів та звичаїв війни і засудив його до 11 років позбавлення волі.
Але цей вирок – радше символ, ніж фінал.
«In absentia – це сигнал, – каже Валентина Парцхевич, експертка з міжнародного кримінального права. – Це означає: навіть якщо держава не видає своїх солдатів, їхні імена залишаються у правовому полі. І час працює проти них».
Пам’ять вулиці
Сьогодні на Яблунській тихо. Будинки відновлюють, дерева знову цвітуть. Але мешканці пам’ятають дні, коли автомат був аргументом, а життя – випадковістю.
Історія Іллі Соколова – це не лише історія одного солдата. Це історія про те, як війна перетворює наказ на злочин, а камери – на свідків.
І про те, що навіть за відсутності підсудного право на ім’я і відповідальність нікуди не зникають.
Їх вчили бути солдатами: як Україна судить за зламані дитячі долі
У залі Солом’янського районного суду м.Києва того травневого ранку не було ані підсудного, ані його адвокатів. Але вирок, який тут зачитали, стосувався тисяч дітей, котрі зростали під російською окупацією в Криму, слухаючи розповіді про «героїв Росії» і навчаючись тримати автомат раніше, ніж підручник з історії України. 9 травня 2025 року суд визнав Дмитра Полковникова винним у порушенні законів і звичаїв війни. Як директор окупаційного «Регіонального центру з підготовки до військової служби та військово-патріотичного виховання», відомого як «Кримпатріотцентр», він роками формував у кримських підлітків лояльність до російської армії – структури, що веде війну проти їхньої держави. Полковников отримав 12 років позбавлення волі. Вирок буде виконано після його затримання.
«Нам казали: або ти з ними, або проти»
Аліна (ім’я змінено з міркувань безпеки) була ученицею 9-го класу в Сімферополі, коли її клас уперше повели на «військово-патріотичний захід».
«Нам показували фільми про чеченську війну, про “героїв Росії”, – згадує вона. – Казали, що справжній чоловік має воювати. А якщо ти не хочеш – значить, ти зрадник».
В одному з таких фільмів, досліджених судом, Полковников постає як «ветеран першої чеченської кампанії і наставник молоді». Камера фіксує, як він говорить із підлітками мовою солдата, не педагога: про війну як честь, про армію як єдиний шлях «справжнього громадянина».
Для багатьох дітей це був не вибір, а примус, зазначають правозахисники.
«В окупації не існує нейтральної освіти, – пояснює юристка з міжнародного гуманітарного права Олена Марченко. – Коли держава-окупант формує світогляд дітей на користь власної армії, – це не просто пропаганда. Це використання цивільного населення в інтересах воєнної машини».
Коли пропаганда стає воєнним злочином
Суд посилався не лише на фільми, а й на матеріали сайта «Кримпатріотцентру», статут організації та російські нормативні акти щодо «патріотичного виховання». Експертний висновок був однозначний: висловлювання Полковникова містили публічну агітацію за залучення дітей до служби в армії рф та глорифікацію агресії проти України.
За словами професора міжнародного кримінального права Михайла Савчука, справа має принципове значення.
«Міжнародне гуманітарне право прямо забороняє державі-окупанту вербувати або ідеологічно готувати дітей з окупованої території до служби у своїх збройних силах, — пояснює він. — Це порушує Женевські конвенції та може кваліфікуватися як воєнний злочин».
Уперше в українській судовій практиці пропаганда серед дітей визнана не просто інформаційним злочином, а складником воєнного.
Покоління, виховане на війні
Для багатьох родин у Криму «патріотичні центри» стали символом безвиході.
«Мій син повертався додому і казав, що Україна – ворог, – розповідає Сергій, батько двох підлітків із Бахчисарая. – Я не знав, що йому відповісти, бо за будь-яке слово могли прийти».
Такі історії – не виняток. За оцінками правозахисних організацій, через системи мілітаризованого виховання в Криму пройшли десятки тисяч дітей.
І хоча Полковников не був єдиним архітектором цієї системи, його вирок став першим сигналом: відповідальність може наздогнати навіть тих, хто ховався за словами «виховання» і «традиції».
Правосуддя без підсудного
Сам Полковников на суд не з’явився. Він перебуває на території росії або окупованого Криму. Його судили заочно – практика, що стала звичною для українських судів у справах про воєнні злочини.
«Це не символічні процеси, – наголошує Марченко. – Це юридичні факти, які формують доказову базу для міжнародних судів. І кожен такий вирок – цеглина у майбутньому трибуналі».
Після вироку
Для Аліни цей суд – не просто новина.
«Це означає, що те, що з нами робили, було неправильним не лише морально, а й за законом, – каже вона. – Ми не були “матеріалом для виховання”. Ми були дітьми».
І, можливо, саме це – головний сенс вироку: повернути дітям Криму право бути не солдатами, а просто дітьми.
Тетяна Володарська,
фото з відкритих джерел
Буча, Днепр сейчас, Женевські конвенції, Крим окупація, Кримпатріотцентр, Макарівський суд, Міжнародний трибунал, Подгородное, Підгородне, Підгороднє, Солом'янський суд, Украина сегодня, вироки in absentia, воєнні злочини, воєнні злочинці, вулиця Яблунська, доказова база, заочне засудження, злочини проти цивільних, міжнародне кримінальне право, мілітаризація дітей, новини, новини Підгородне, новости Днепра, новости Украины, новости области, пропаганда серед дітей, українське правосуддя