Ворог зовсім близько: жителі Покровщини згуртувалися в єдину бойову команду (Фото)
7 Липня 2023 Новини, СуспільствоПокровщина, що на Дніпропетровщині — благодатний хліборобський край. Живуть тут працьовиті, дружні люди, люди праці, мирні і незалежні. Здавна славився відмінними здобутками, ми пишалися найкращим в Україні твердим сиром, якісною цеглою, іншими товарами широкого вжитку. Звісно, в останні роки виробництво занепало, район втратив свої передові позиції. Та все ж нам було чим гордитися, і найперше, це — покровчани.
А ще ми пишалися тим, що живемо на кордоні трьох областей — Дніпропетровської, Донецької та Запорізької.
– У наших селах чути півнів з трьох областей, тож і не спимо ми довго, приступаємо до роботи раненько, – жартували селяни.
Щасливе розмірене життя закінчилося 24 лютого 2022 року. Спочатку був шок, потім надія, що це все за кілька днів скінчиться, потім у душі почав закрадатися страх, більше не за себе, а за дітей, онуків. Ті, хто мав можливість і був більш відчайдушним, почали виїжджати за кордон чи в західні області. Та більшість покровчан не зрушили з місця. «Тут наш дім, наша земля, тут ми народилися, тут і помремо,» – розмірковували вони.
Перший час жахалися від завивання сирен, та потім звикли. Облаштували погреби, занесли туди теплі речі, обладнали щось на кшталт ліжок, запаслися водою та продуктами, спакували тривожні чемоданчики. І кожного разу, коли звучала тривога, спускалися в безпечні підвали.
Та як виявилося, вони також не були безпечним місцем. Бачили по телевізору як виносили із-під завалів бомбосховищ людські тіла. Кажуть, людина до всього звикає. Звикли й ми до гулу сирен, і вже просто займалися своїми справами, мовляв, будь що буде. І, навіть, коли бачили, що летить ракета чи бомбардувальник, не ховалися, лиш пригиналися чи присідали. Мабуть, спрацьовував інстинкт самозахисту.
Слід зауважити, що з перших днів повномасштабного вторгнення рф жителі Покровщини згуртувалися в єдину бойову команду. Зносили продукти бійцям, плели захисні сітки, готували їжу нашим захисникам, відправляли на фронт необхідні речі першого вжитку, почали працювати волонтери. Вони розвили бурхливу діяльність, збирали кошти для потреб фронту. Втім, чому я розповідаю про це в минулому часі. Волонтери й зараз, як кажуть, на бойовому посту. Всі разом ми наближаємо таку жадану нашу Перемогу.
А покровчанам по справжньому стало страшно, коли ворог просунувся до Пролог, які всього за кілька кілометрів від Покровського. А потім почалися «прильоти». Ми плакали коли почули, що розгромили школу в Просяній. Нова красуня-школа, щойно відремонтована, вона була гордістю селища. Та найстрашніше було те, що загинули люди.
У КНП «Покровська лікарня» почали звертатися мешканці сусідніх районів Запорізької та Донецької областей, оскільки в їхніх населених пунктах мережа медицини була повністю зруйнована. За словами головного лікаря КНП «Покровська лікарня» Володимира Коломойця, за минулий рік по медичну допомогу до них звернулося 4600 жителів сусідніх районів. Стаціонарно лікувалося 1460 осіб з Донецької та Запорізької областей. Як зазначив головний лікар, добре те, що існує тісна співпраця з міжнародними організаціями «Лікарі без кордонів» та «Червоний Хрест», які надають посильну допомогу медикаментами та обладнанням.
Важко пережили ми цьогорічну зиму, втім, як і переважна більшість українців. Часто без світла, води і тепла. Та ми вистояли, ділилися одне з одним теплом, нехай не матеріальним, та зате найціннішим — душевним, підбадьорювали, підтримували, а головне, вірили, що ми обов`язково переможемо.
На превеликий жаль, прильоти в наші громади все частішають. Найбільше потерпає від ракетних ударів та артобстрілів Великомихайлівська територіальна громада, яка територіально знаходиться найближче від лінії розмежування. Так 22 серпня 2022 року у Березівську ЗОШ Великомихайлівської ТГ влучила ворожа ракета. Пожежу гасили понад сім годин. На щастя, школа стояла пусткою, загиблих і поранених не було.
«Була повітряна тривога, і рятувальникам було заборонено пересування. Тому ми на місцевому рівні стали діяти. Наше товариство дуже допомогло: старенькі пожежні машини були заправлені водою. Вчитель трудового навчання сів за кермо однієї, товариство дало автомобіль з водієм – і ми лили воду, як могли. Горіло дуже, і був такий вітер під ранок… Зошити летіли на 300-400 метрів. Палахкотіло все, – розповіла директорка школи Ольга Семенюта. – Згоріли всі підручники. Документи я ще раніше встигла вивезти». У результаті ракетного удару знищено навчальний корпус школи й бібліотека з книжками. Їдальня, спортзал, майстерня – цілі.
Ольга Семенюта впевнена: після перемоги будівлю вдасться відновити. Жінка з гіркотою в голосі згадувала, якою була школа до війни:
— Березівська гімназія Великомихайлівської сільської ради збудована у 1970 році. До початку війни в ній навчалося 110 учнів, враховуючи 23 вихованці групи дошкільної освіти. Наші учні — активні учасники конкурсів, змагань, олімпіад. Спортсмени неодноразово були призерами обласних змагань з волейболу. Високий рейтинг мала футбольна команда. Учні брали участь у виставках декоративно-ужиткового мистецтва, мають відзнаки. З 2017 року Великомихайлівська громада доклала величезних зусиль для оновлення матеріально -технічної бази, проведено ремонтні роботи, і школа і дошкільна група облаштовані пандусами, введено в експлуатацію систему пожежного спостереження, активного блискавкозахисту, проведено протипожежну обробку покрівлі, виконано всі вимоги щодо функціонування закладу. Оновлено харчоблок, обладнання, меблі, придбано сучасне технологічне обладнання. Встановлено сучасні мультимедійні комплекси, оновлено комп’ютерний клас, меблі, наочність, дидактичні матеріали. Школа повністю відповідала вимогам сучасного навчального закладу.
«Всього за період війни у нашій громаді пошкоджено, окрім Березівської гімназії (за іронією долі в день руйнації школи директорка мала їхати в районний центр для реєстрації навчального закладу в статус гімназії), Березівський будинок культури, Великомихайлівський ліцей, майже сто житлових будинків, є загиблі та поранені серед цивільного населення. Ми допомагаємо постраждалим чим можемо. Виділили будівельні матеріали для ремонту пошкоджених будівель. Опікуємося також внутрішньо переміщеними особами, які прибули до нас з сусідніх областей. Їх у нашій громаді зареєстровано 360 осіб. Вони всі поселилися у родичів, знайомих, просто небайдужих людей, їм регулярно надається гуманітарна допомога, реагуємо на всі їхні звернення, прохання,» – розповідав Великомихайлівський сільський голова Євген Фісак.
Страшним потрясінням для мене, як і для всіх моїх земляків, стали «прильоти» 29 травня цього року.
Наводжу офіційне повідомлення з цього приводу голови Дніпропетровської обласної ради Миколи Лукашука: «Сьогодні окупанти обстріляли Синельниківський район. Вдарили по Покровській громаді зі «Смерча» і «Торнадо-С». Загинула жінка 1972 року народження, поранено 10 осіб, з них одна дитина 2011р.н. Зруйновано декілька приватних домів, пошкоджено понад 30 житлових будинків. Знищений автомобіль та пошкоджено 2 мікроавтобуса, зазнали ушкоджень 3 комунальних заклади, пошкоджено 1 шкільний автобус, 2 трактора, 1 вантажний автомобіль, 3 легкових автомобіля. Пошкоджень зазнав місцевий магазин, АЗС, кафе».
Коротко, сухо, конкретно. Насправді, за цими рядками зруйновані долі кількох десятків людей. У моєї доброї знайомої зруйновано будинок, інші господарські будівлі. Про цю катастрофу вона розповідає так:
— Того дня у мого чоловіка був вихідний, він порався по господарству, я ж саме пішла в лікарню по інсулін (жінка вже багато років хвора на цукровий діабет). Коли пролунали вибухи, відразу кинулася додому, бо розуміла, що прилетіло десь поруч. Не пам’ятаю як добігла до свого будинку, від побаченого серце зупинилося, ноги стали ватними, не могла ступити ні кроку. В голові шуміло, але промайнула думка: «Треба зайти в будинок, там чоловік, він, можливо, потребує допомоги. А в будинку поряд живе моя мама, якій вже за вісімдесят… Чи живі мої рідні?»
Чоловік сидів біля будинку, його контузило, ще й дотепер він погано чує. Наче онімів, не міг вимовити й слова. Як могла заспокоїла коханого, й кинулася до будинку мами. Вона лежала на ліжку, накрита з головою ковдрою. Поряд з ліжком купа битого скла, понівечені меблі. Скинула ковдру і побачила бліде мов стіна обличчя матусі. «Мамочко, що з тобою?» – здалося, що закричала, але почула свій ледь чутний шепіт. «Доню, не хвилюйся, все добре. Тобі не можна хвилюватися. Я просто дуже злякалася, накрилася ковдрою, а тепер струсила скло на підлогу. Здається, у мене на тілі немає навіть жодної подряпини», – промовила мама і тихенько заплакала. Тоді вже й я не стримувала сліз. Це були сльози радості, що мої рідні живі, сльози розпачу за понівеченим житлом та майном, сльози ненависті до клятого ворога».
Та ж знайома переповіла мені розповідь своєї сусідки про події того страшного дня. У сусідки гостював маленький внучок. Жінка готувала обід, а хлоп’я бавилося у садочку. Дідусь облаштував йому дитячий майданчик, де той залюбки будував замки з піску. Після першого вибуху, який пролунав поруч, бабуся кинулася до внука. Той лежав під яблунею, скрутившись клубочком. «Ніколи не забуду його злякані оченята», – говорила жінка моїй знайомій. А ще через кілька днів сусідки не стало. Кажуть померла від наслідків ковіду. Та, очевидно, що не останню роль в її смерті зіграв «приліт». Жінці було лише трішки за шістдесят.
Ще в однієї моєї знайомої Наталії Букрєєвої будинок зруйнувало повністю. З болем в голосі Наталя розповідала:
— На цей будинок я заробляла тяжкою працею. Їздила на заробітки в Чехію, мій старший син також їздив заробляти гроші на будинок до Польщі. Як же ми раділи коли купили його три роки тому. Син з сім’єю залишалися в будинку, де раніше жила я зі своїм покійним чоловіком, а я перейшла жити в нове житло. Звісно, будинок потребував ремонту, але я втішала себе, мовляв, все зробимо, руки, ноги є, поступово зробимо з будиночка лялечку. І робили, допомогали всі, старший син, старенька мама відклалала зі своєї мізерної пенсії. Зробили ремонт, купила телевізор, побутову техніку, побудували бесідку, посадили садок. Відмовляла собі у всьому, лише б облаштувати свій дім, зробити його затишним, адже в ньому планувала зустріти старість. Все зруйнував ворожий «Смерч» — моє житло, моє життя, мої надії… Замість житла — купа непотрібу. З двору вивезли 26 вантажівок сміття. Як жити далі не уявляю. Молодший син навчається в університеті, невдовзі має приїхати додому на практику. Де він поселиться не маю жодного уявлення. Місцева влада поки що нічого не обіцяє.
З гіркотою читала пости своїх односельців у фейсбуці. Бо добре знаю усіх, знаю як нелегко всі вони звивали кожен своє гніздечко.
«Життя поділилося на ДО і ПІСЛЯ… 29 травня 2023 року в результаті прильоту ворожої ракети було зруйновано наш житловий будинок. Знесено дах та покрівлю, вибито всі вікна та двері, частково зруйновано стіни та стелю, є наскрізні пробоїни… Багато біди наробило всім нам. Зараз потрібні сили для подальшого життя та боротьби. Звертаюся до друзів, знайомих, колег, з якими працював багато років, всіх не байдужих по можливості допомогти хоч у частковому відновленні будинку. Бо тільки, тримаючись один за одного, ми зможемо подолати всі біди», — пост у фейсбуці Олександра Давиденка.
«Друзі, дякуємо всім, хто долучився до збору. Разом нам вдалося зібрати понад 20 000 грн. Ірина Єжова безмежно всім вдячна і шле вам промінчики добра, здоров’я та перемоги. Друзі, цього тижня руснява ракета влучила у селище, де живе мій тато, мої рідні та друзі. На жаль, тоді загинула жінка, декілька сімей потрапили у лікарню у важкому стані, пошкоджені десятки будинків, зокрема й моєї тітки, який знаходився в 30 метрах від епіцентру вибуху. З моїми рідними все гаразд, але їхній будинок дуже постраждав: вибиті вікна, дах, у стелі діри. Ви бачите все на фото. Ще й після таких руйнувань почалася злива, тож дім затопило. Потрібен серйозний ремонт, власними силами й швидко зробити його неможливо. Розумію, що є куди донатити й кому допомагати, але прошу й моїм рідним допомогти — людям потрібно ж десь жити. Навіть невеличка сума буде суттєвим внеском у відбудову», – пост у фейсбуці Анастасії Чорної.
«Страшна біда прийшла в наш дім. Ми втратили усе, що надбали своїм трудом, вклавши всю любов і сили у свій затишний куточок. Це був дім мого дитинства, дім, де народилися наші дітки, дім, де пройшли найщасливіші роки нашого життя! І в одну секунду кровожерливий ворог зруйнував «наш світ». Я думаю, що всі, хто нас знає, мають уявлення скільки сил і праці ми вклали в цей будинок! Та, головне, що ми дивом вижили! Цінніше за життя та рідних людей немає нічого! Ми дуже розчулені та вдячні усім добрим і небайдужим людям, які підтримали нас в такий важкий час, що ми не залишилися наодинці зі своєю бідою», – пост Ярослави Тихої.
Наші люди незламні, дружні і єдині в спільній меті перемогти ненависного ворога. Наші хлопці-земляки мужньо захищають рідну землю на передових позиціях. На превеликий жаль, багато наших воїнів загинуло на полях боїв. Це були кращі з кращих. Про кожного з них писала наша районна газета. Щоб зрозуміти наскільки хоробрими і самовідданими є наші земляки-воїни, хочу навести уривок своєї статті про одного з них — Дениса Коломійця.
«Наші діти… Це найдорожче, що у нас є. І неважливо скільки їм років, десять, двадцять чи п’ятдесят, для нас це — дитина, яку хочеться обійняти, пригорнути, захистити від усіх негараздів. Та діти виростають і розлітаються з батьківського гнізда, а батьки моляться за них і терпляче чекають. Головне, щоб вони повернулися, переступили батьківський поріг, хоча б ненадовго. Та не всім судилося дочекатися…
У Наталії Григорівни Коломієць зростало троє дітей. Так сталося, що виховувала їх жінка одна. Жили небагато, але дружно. Діти підростали, в усьому допомагали матусі. Старший Максим взяв на себе всю чоловічу роботу, середня Валя господарювала в домі, не відставав від неї і найменший Денис, ріс працьовитим, слухняним хлопцем. Та настав 2014 рік.
… Одного разу Денис приїхав додому і сказав рідним: «Я вирішив йти воювати».
Як не відмовляла його Наталка, та син був рішучим. «Мамо, я не можу ховатися за вашою спиною. Хто вас буде захищати від ворога? Я — українець, і мушу боронити рідну землю, – говорив він. І це були не просто красиві слова, він насправді так думав, так відчував, не міг вчинити інакше.
Зайве говорити, що тоді пережила Наталка. Жила від дзвінка до дзвінка від сина. А він весь час заспокоював: « Мамо, не переживайте, у мене все добре. Скоро повернуся.»
Слава Богу, повернувся. Живий, але якийсь втомлений, дорослий, навіть трохи чужий. Знову поїхав жити в Запоріжжя, де жив до служби, працював на заводі.
І ось 24 лютого 2022 року. Вранці Наталю розбудив телефонний дзвінок. Телефонувала дочка: «Мамо, війна! Нас бомблять!»
Серце обірвалося і покотилося кудись вниз, відчуваючи велику біду. Потім дзвонили сини, як завжди заспокоювали. З труднощами вирвалася з Харкова Валя з чоловіком, приїхали в батьківський дім. Трохи полегшало. Але… Подзвонив Максим і сказав, що Денис в перший же день війни пішов у військкомат і попросився на фронт. Що зараз він на навчаннях, навчає новобранців як поводитися зі зброєю… І знову затріпотіло, мов сполохана пташка, материнське серце.
А Денис дзвонив і заспокоював: «Не хвилюйтесь, мамо, все буде добре, я скоро повернуся.»
Не повернувся. Денис Коломієць загинув 18 травня 2022 року в бою під Авдіївкою. На похорон приїхало багато побратимів Дениса. Від них вона дізналася багато нового про сина. Побратими з 93-ї стрілецької дивізії, з якими він служив в АТО, розповіли, яким безстрашним був Денис. Як вболівав за інших, а себе не шкодував. Розповіли, що він мав дві контузії, про що мама, звісно ж, не знала, та їхати лікуватися в госпіталь відмовився.
Побратим з дивізії, в якій служив Денис в 2022 році, плакав як мале дитя, цілував труну і дякував Герою за врятоване життя. Саме його та ще одного бійця Денис закрив собою. Хоча міг впасти на землю під час обстрілу і залишитися жити».
І таких Героїв, як Денис, на Покровщині більше 40. Вони віддали свої життя за незалежність України, за те, щоб всі ми могли жити у квітучій вільній країні.
А наша Покровщина і зараз, попри все, чи наперекір всім негараздам, живе повноцінним життям. Ремонтуються дороги, висаджуються квіти, впорядковуються території. Вітають з ювілеями ветеранів, вручають подарунки дітям — відмінникам навчання, переможцям олімпіад, спортивних змагань тощо. Звісно, все це зараз дається нелегко, бо підступний ворог зовсім близько. Та всі ми віримо, що скоро це жахіття скінчиться і настане довгоочікуваний мир.
Наталія Дідович