Ярослава Магучіх: «Мені подобається відчуття польоту – наче ти пурхаєш, як ластівочка»

Ярослава Магучіх: «Мені подобається відчуття польоту – наче ти пурхаєш, як ластівочка»

3 Травня 2023 Новини, Спорт

Дніпровська спортсменка Ярослава Магучіх – двадцятиоднорічна легкоатлетка, що спеціалізується на стрибках у висоту, – бронзова призерка літніх Олімпійських ігор 2020 року, чемпіонка Європи з легкої атлетики у приміщенні, чемпіонка світу та Європи серед юнаків, рекордсменка світу серед юніорів. Із-поміж останніх досягнень – перемога у Стамбулі. Про спортивний шлях та особистий рекорд Ярослава розповіла в ексклюзивному інтерв’ю нашим журналістам.

ЩОДЕННА ПРАЦЯ

– Ярославо, у 21 рік ви принесли численні нагороди Україні, і все ж хочеться згадати про початок вашої чемпіон­ської кар’єри. Коли розпочали цікавитися спортом? Як підтримували це ваші батьки та рідні?

– У дитинстві я була дуже активною дівчинкою, в мене було багато енергії. Моя старша сестра займалася карате і легкою атлетикою, тому батьки й мене спробували віддати спочатку на карате. Та мене це особливо не захопило. Згодом сестра відвела на заняття із легкої атлетики – так і почався мій спортивний шлях. Тоді я мала 7 років і, звичайно, ще не знала, що спорт стане моїм основним видом діяльності. Батьки завжди цінували мій вибір, підтримували в усіх починаннях.

– Хто був вашим першим тренером і хто тренує зараз? Що для вас означає слово «наставник»?

– Зараз я тренуюся 5 днів на тиждень, тривалістю 1-2 години. Це залежить від настрою та накреслених планів. Звичайно, якщо це тренувальний збір, то маємо по 2 тренування на день. Першим моїм тренером була Олена Андріївна Куценко, оскільки моя сестра займалася в неї, і я стала наслідувати її приклад. Пізніше, коли мені виповнилося 10-11 років, при­йшла Тетяна Володимирівна Степанова, і вони працювали в тандемі. Згодом тренери почали трудитися окремо, і я залишилася з Тетяною Володимирівною. Ось так ми продовжуємо свій шлях до перемоги і нових рекордів разом.

Наставник – це та людина, яка тебе підтримує, дає поради у житті та спорті. Для мене – це Тетяна Володимирівна Степанова – мій тренер.

– Чому ви обрали саме легку атлетику, стрибки у висоту? Чим вони вас захоплюють?

– Коли ти приходиш уперше на тренування з легкої атлетики ще дитиною, то пробуєш усі напрями даного виду спорту. Це і метання, і стрибки у довжину, біг, біг із бар’єрами, стрибки у висоту… Але так сталося, що я бігала і бар’єри, і стрибала у висоту, а потім моя «висота» досягала кращих результатів і мені подобалося відчуття польоту. І зараз мені імпонує це відчуття: наче ти пурхаєш, як ластівочка. Думаю, будемо пурхати ще довго.

ПЕРЕМОЖНІ СПОГАДИ

– Чи пам’ятаєте свою першу перемогу? Які відчуття переповнювали? Після яких змагань можна вважати, що ви розпочали професійний спорт?

– Я пам’ятаю свої найперші змагання з легкої атлетики. Це був біг. Я стала третьою. У мене досі зберігається диплом. Він такого жовтого кольору. Пам’ятаю, якою була щасливою у той момент, що виборола третє місце. І, звичайно, перші перемоги були на чемпіонатах області: виступали, стрибали, бігали… А вже потім – чемпіонати України. Не завжди досягала успіхів, але перша така найважливіша перемога у моєму житті – це чемпіонат світу серед юнаків, де я стрибнула 192 сантиметри і виконала норматив майстра спорту міжнародного класу. Тоді все і почалося: я чітко зрозуміла, що йду в професійний спорт і буду продовжувати цим займатися. Так розпочиналася підготовка до Олімпійських ігор.

– Що мотивує вас продовжувати професійну кар’єру?

– Насправді, треба любити те, що ти робиш, і насолоджуватися цим процесом. Процесом тренування і виступу, хоч як би важко це було. Але в такий складний час, звичайно, мене мотивують наші воїни, які віддають життя, борються за нашу незалежність, за нашу країну. І ти розумієш, що маєш робити все, що від тебе залежить, на своїй арені. А моя арена – це стрибки у висоту.

– Ви неодноразово підкорювали нові для себе вершини. Яка висота на даний момент для вас – рекорд? Та чи тренуєтесь над тим, щоб її перевершити?

– Мій особистий рекорд на сьогодні у стрибках у висоту у приміщенні – 2 мет­ри 6 сантиметрів. А якщо ми говоримо про змагання на вулиці – це 2 мет­ри 5 сантиметрів. Безумовно, завжди прагну удосконалюватися і хочу установити новий особистий рекорд. У нас починається новий тренувальний збір в Іспанії. Будемо працювати, виправляти помилки і ставати сильнішими, щоб потім виходити в сектор і демонструвати найкращі результати.

СИЛЬНІ ТА НЕЗЛАМНІ

– Серед останніх ваших перемог – перше місце у Стамбулі у стрибках у висоту в приміщенні. Розкажіть про ці змагання. Як готувалися? Наскільки важлива була для вас перемога?

– На початку березня у Стамбулі відбувся чемпіонат Європи з легкої атлетики у приміщенні. У повному складі пробилася до фіналу жіночих стрибків у висоту наша команда: Юлія Левченко, Катерина Табашник та я. У змаганнях за «золото» із результатом 198 сантиметрів я випередила спортсменку з Нідерландів (її стрибок – 196 см). Третє місце посіла харків’янка Табашник (194 см). Киянка Левченко із таким же результатом (але з більшою кількістю спроб) фінішувала п’ятою. На жаль, моя повна підготовка до чемпіонату Європи у приміщенні відбувалася не в Україні. Але взимку я була вдома два тижні, і це був найкращий час. Я відновилася психологічно. Потім поїхала із тренером до Бельгії, там уже тривала підготовка до чемпіонату Європи. Що можу сказати про цей старт? Кваліфікація була дуже нервова, але у фіналі я змогла переключитися, налаштуватися. Звичайно, дуже рада, що ми з тренером змогли захистити титул чемпіонки Європи у приміщенні, але результат не той, якого я очікувала в своєму зимовому сезоні.

– Які змагання, в яких брали участь, для вас найбільша гордість?

– Кожне змагання для мене важливе, кожна нагорода і кожна поразка теж важливі, тому що це мій шлях, мій досвід, і я навчаюся завдяки цьому, йду далі, тренуюся наполегливіше, крокую до своєї мети. Тому не можу виділити якісь окремі змагання, особливо зараз, коли усі чемпіонати найважливіші, тому що ти представляєш свою країну і показуєш силу українців.

– На змаганнях ви часто робите яскравий патріотичний макіяж, демонструючи усім, що ви – українка. На вашу думку, наскільки важливо через спорт доносити світові правду про ситуацію в Україні?

– Зараз я завжди малюю патріотичні стрілочки на очах у жовто-блакитних кольорах. Ця ідея прийшла до мене перед початком змагального сезону влітку. На комерційних змаганнях ми виступаємо не в українській формі, і я думала, як же показати, що я – з України, і що в нас продовжується війна. І вигадала ці стрілочки. Вважаю, що ми повинні говорити про події в Україні, в усіх сферах діяльності захищати свій титул і показувати, що українці – сильні та незламні. Як спортсмени, маємо говорити про це з іноземними журналістами, розповідати, що йде війна, продовжуються вбивства. Це дуже важливо, щоб світ не забував. Іноземці усе це швидко випускають з уваги: ми живемо в цих страшних реаліях, а вони продовжують своє життя. Тому треба нагадувати про Україну. Звичайно, спортсмени підтримують один одного: і європейські, і учасники з інших країн цікавляться ситуацією. І усі хочуть, щоб ці жахіття якнайшвидше закінчилися.

– На вашу думку, що чекає український спорт після перемоги у війні?

– Під час війни спорт продовжує своє існування і ми – українські спортсмени – намагаємося показувати найкраще, що можемо, що від нас залежить у таких умовах. Думаю, після війни український спорт буде розвиватися, є куди йти, але на нас чекає довгий шлях відновлення всієї України, інфраструктури, економіки, психологічного стану тощо… Та ми впораємося і все буде добре.

– Від початку широкомасштабної війни на своїй сторінці в інстаграмі ви активно закликали допома­гати ЗСУ. Чи займаєтесь волонтерством зараз?

– Так, ми всі продовжуємо допомагати нашій державі, донатимо на Збройні сили України, а також багато перевірених волонтерських зборів, які бачу, також підтримую. Разом – ми переможемо!

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЯРОСЛАВИ МАГУЧІХ

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Прокрутити вгору