«Останній день перед Різдвом минув. Зимова ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа…» Пам’ятаєте? Так! Це фрагмент славетного твору Миколи Васильовича Гоголя – «Ніч перед Різдвом»! Скільки любові до української ночі, Різдва вже з перших рядків повісті! А якою містикою, чарами пройнято твір. Та й як міг інакше описати Різдвяну ніч Микола Гоголь, коли події цього свята сповнені древніми українськими традиціями, казковістю, народною містикою…
СВЯТО КОЛЯДИ
Цікаво, що на час, у який ми тепер відзначаємо Різдво, колись, ще до християнства, на Україні припадало свято «народження сонця», Коляда. На думку деяких науковців, слово «коляда» походить з іранських мов й означає «сонце готове», «сонце тут». Тож свято Коляди було присвячено божеству Сонця, відродженню сил природи. У цю пору наші пращури намагалися певними ритуалами закликати гарний урожай у прийдешньому році, привернути до себе вдачу, здоров’я, багатство й добробут, а дівчата ворожили на коханих, подальшу долю.
Із запровадженням християнства ці традиції збереглися в різдвяних звичаях. Ось один із них – «Добування вогню», походить зі старослов’янських часів.
ЧАРІВНІ ПОЛІНЦЯ
Напередодні Різдва кожна українська господиня проводила певні сакральні дії. Чисто та святково вдягнена, вона діставала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять днів лежали під образами. Жінка тричі клала на себе знак хреста і, ставши обличчям до схід-сонця, викрешувала «новий вогонь», яким розпалювала в печі дванадцять полінець, що їх відклала завчасно та сушила дванадцять днів останнього місяця.
Вогонь у печі мав запалати без коптіння й чисто, яскраво горіти – це було гарною ознакою того, що господиня не мала великих гріхів, а хату й родину оберігають добрі сили.
І ось, уявіть собі: така собі жвава гоголівська Солоха вже порається біля гарячої печі, вогонь веселими яскравими пасмами розливається навколо і мов омиває хату світлом нового Сонця.
Пані пов’язана квітчастою хусткою, поважно засукує рукави вишитої сорочки й заходжується готувати дванадцять різдвяних страв: узвар(чи компот), варить горох чи квасолю, смажить капусту, рибу, робить голубці, ліпить вареники, готує картоплю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, коржі з маком та кутю з товченої пшениці, калачі. В усьому верткій вправній господині допомагають старші діти та невістка.
«Ой, жвавіше, Мотрю, порайся… до першої зірки маємо встигнути!» – примовляє мати й, мов справжня чаклунка, щось шепоче над стравами.
А малі діточки все дослухаються та додивляються, із закутка визираючи. «Що ж то робить їхня матуся чи бабуся?» Бо ж мов казку творить вона, готуючи смаколики перед Різдвом.
ДОМАШНІЙ ОБЕРІГ
Як же прикрашали оселю наші пращури? Чи не описав це у своєму творі Микола Гоголь? Може, він згадував якусь блискучу мішуру на ялинці, скляні кульки чи кольоровий дощик? Ні! Українці у старовину вважали б це дикунством, знущанням з віри та прабатьківських традицій. Наші предки передусім були нащадками трипільців, хліборобами, й дуже шанували зернові культури, вважаючи їх Божим даром, який містить складники основи життя, є ознакою майбутнього врожаю.
Тому головними на Новий рік та Різдво в Україні були саме сакральні атрибути, виготовлені з жита та пшениці, соломи, пахучих трав: дідух, різдвяні печені фігурки, ромби, а також солом’яні павуки та голуби з ниток.
У кутку української хатини, під образами, завжди стояв дідух-останній сніп необмолоченої пшениці та жита, вівса з додаванням засушених васильків та інших пахучих трав і квітів. Дідуха перед Різдвом господар родини урочисто вносив до хати і ставив на покуті.
Цей чарівний сніп залишався в хаті до Старого Нового року(святого Василя) чи навіть до Водохреща – 19-20 січня. Саме тоді його виносили з домівки.
Але викидати його не можна було! Здебільшого спалювали або закопували чи розкручували та розсипали його зерна на полі, городі – аби врожай був. Часто попіл з дідуха закопували під деревами(щоб вони гарно родили), також ним обсипати вулики – аби меду бджоли збирали багато.
До речі, попіл з дідуха на святкуванні Різдва могли використовувати з попереднього року. Обсипали ним домівку для того, аби усе було добре в родині й свята минули щасливо. А коли на ранок на цьому попелі бачили якісь особливі сліди, то вважали, що то «душі пращурів приходили на вечерю».
ПІД ЗВУКИ ФОРТЕПІАНО
У Катеринославі Різдво святкували дещо інакше, з натяком на європейськість. В оселі місцевої аристократії важливе місце посідав не дідух, а новомодна тенденція – ялинка, яку, до речі, кожен міг собі придбати. Дерево прикрашалося пряниками та паперовими янголами, а у більш заможних – скляними іграшками, які тоді тільки ставали популярними.
Ось і серед розкішних меблів та картин на виду було традиційне фортепіано, а ще полюбляли на Різдво катеринославські багатії влаштовувати домашні прийоми та концерти, – такі собі мінітеатральні вистави чи карнавальні бали.
Багато святкових звичок перейнято міщанами від поселенців, німецьких колоністів, які прийшли на ці землі ще за правління Катерини II. І все ж в останні роки перед Жовтневою революцією на Катеринославщині стали популярні й народні традиції. До них усе частіше зверталися жителі губернії… Деякі чиновники ставили вдома поруч із ялинкою ще й дідуха, запрошували до себе колядників та навіть самі колядували.
Чи то втомилися міські пани від чужорідного, чи, може, зачаровували їх Гоголівські твори, але від єднання з народними українськими традиціями Різдво у місті набувало ще більшої святковості й чарівності.
Хотілося б, щоб і в наші часи так сталося: і в Дніпрі, і в усій Україні!
Аби кожного Різдво обдарувало чарами Української Душі!
АНФІСА БУКРЕЄВА-СТЕФКО, ФОТО АВТОРА