Знання пращурів: дива української Різдвяної ночі

Різдво

Знання пращурів: дива української Різдвяної ночі

6 Січня 2022 Новини, Цікаве

«Останній день перед Різдвом минув. Зимова ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа…» Пам’ятаєте? Так! Це фрагмент славетного твору Миколи Васильовича Гоголя – «Ніч перед Різдвом»! Скільки любові до української ночі, Різдва вже з перших рядків повісті! А якою містикою, чарами пройнято твір. Та й як міг інакше описати Різдвяну ніч Микола Гоголь, коли події цього свята сповнені древніми українськими традиціями, казковістю, народною містикою…

Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!

СВЯТО КОЛЯДИ

Цікаво, що на час, у який ми тепер відзначаємо Різдво, колись, ще до християнства, на Україні припадало свято «народження сонця», Коляда. На думку деяких науковців, слово «коляда» походить з іранських мов й означає «сонце готове», «сонце тут». Тож свято Коляди було присвячено божеству Сонця, відродженню сил природи. У цю пору наші пращури намагалися певними ритуалами закликати гарний урожай у прийдешньому році, привернути до себе вдачу, здоров’я, багатство й добробут, а дівчата ворожили на коханих, подальшу долю.

Із запровадженням християнства ці традиції збереглися в різд­вяних звичаях. Ось один із них – «Добування вогню», походить зі старослов’янських часів.

ЧАРІВНІ ПОЛІНЦЯ

Напередодні Різдва кожна українська гос­подиня проводила певні сакральні дії. Чисто та святково вдягнена, вона діставала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять днів лежали під образами. Жінка тричі клала на себе знак хреста і, ставши обличчям до схід-сонця, викрешувала «новий вогонь», яким розпалювала в печі дванадцять полінець, що їх відклала завчасно та сушила дванадцять днів останнього місяця.

Вогонь у печі мав запалати без коптіння й чисто, яскраво горіти – це було гарною ознакою того, що господиня не мала великих гріхів, а хату й родину оберігають добрі сили.

І ось, уявіть собі: така собі жвава гоголівська Солоха вже порається біля гарячої печі, вогонь веселими яскравими пасмами розливається навколо і мов омиває хату світлом нового Сонця.

Пані пов’язана квітчастою хусткою, поважно засукує рукави вишитої сорочки й заходжується готувати дванадцять різдвяних страв: узвар(чи компот), варить горох чи квасолю, смажить капусту, рибу, робить голубці, ліпить вареники, готує картоплю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, коржі з маком та кутю з товченої пшениці, калачі. В усьому верткій вправній господині допомагають старші діти та невістка.

«Ой, жвавіше, Мот­рю, порайся… до першої зірки маємо встигнути!» – примовляє мати й, мов справжня чаклунка, щось шепоче над стравами.

А малі діточки все дослухаються та додивляються, із закутка визираючи. «Що ж то робить їхня матуся чи бабуся?» Бо ж мов казку творить вона, готуючи смаколики перед Різдвом.

ДОМАШНІЙ ОБЕРІГ

Як же прикрашали оселю наші пращури? Чи не описав це у своєму творі Микола Гоголь? Може, він згадував якусь блискучу мішуру на ялинці, скляні кульки чи кольоровий дощик? Ні! Українці у старовину вважали б це дикунством, знущанням з віри та прабатьківських традицій. Наші предки передусім були нащадками трипільців, хліборобами, й дуже шанували зернові культури, вважаючи їх Божим даром, який містить складники основи життя, є ознакою майбутнього врожаю.

Тому головними на Новий рік та Різдво в Україні були саме сакральні атрибути, виготовлені з жита та пшениці, соломи, пахучих трав: дідух, різдвяні печені фігурки, ромби, а також солом’яні павуки та голуби з ниток.

У кутку української хатини, під образами, завжди стояв дідух-останній сніп необмолоченої пшениці та жита, вівса з додаванням засушених васильків та інших пахучих трав і квітів. Дідуха перед Різдвом господар родини урочисто вносив до хати і ставив на покуті.

Цей чарівний сніп залишався в хаті до Старого Нового року(святого Василя) чи навіть до Водохреща – 19-20 січня. Саме тоді його виносили з домівки.

Але викидати його не можна було! Здебільшого спалювали або закопували чи розкручували та розсипали його зерна на полі, городі – аби врожай був. Часто попіл з дідуха закопували під деревами(щоб вони гарно родили), також ним обсипати вулики – аби меду бджоли збирали багато.

До речі, попіл з дідуха на святкуванні Різдва могли викорис­товувати з попереднього року. Обсипали ним домівку для того, аби усе було добре в родині й свята минули щасливо. А коли на ранок на цьому попелі бачили якісь особливі сліди, то вважали, що то «душі пращурів приходили на вечерю».

ПІД ЗВУКИ ФОРТЕПІАНО

У Катеринославі Різдво святкували дещо інакше, з натяком на європейськість. В оселі місцевої аристократії важливе місце посідав не дідух, а новомодна тенденція – ялинка, яку, до речі, кожен міг собі придбати. Дерево прикрашалося пряниками та паперовими янголами, а у більш заможних – скляними іграшками, які тоді тільки ставали популярними.

Ось і серед розкішних меблів та картин на виду було традиційне фортепіано, а ще полюбляли на Різдво катеринославські багатії влаштовувати домашні прийоми та концерти, – такі собі мінітеатральні вистави чи карнавальні бали.

Багато святкових звичок перейнято міщанами від поселенців, німецьких колоністів, які прийшли на ці землі ще за правління Катерини II. І все ж в останні роки перед Жовтневою революцією на Катеринославщині стали популярні й народні традиції. До них усе частіше зверталися жителі губернії… Деякі чиновники ставили вдома поруч із ялинкою ще й дідуха, запрошували до себе колядників та навіть самі колядували.

Чи то втомилися міські пани від чужорідного, чи, може, зачаровували їх Гоголівські твори, але від єднання з народними українськими традиціями Різдво у місті набувало ще більшої святковості й чарівності.

Хотілося б, щоб і в наші часи так сталося: і в Дніпрі, і в усій Україні!
Аби кожного Різдво обдарувало чарами Української Душі!

АНФІСА БУКРЕЄВА-СТЕФКО, ФОТО АВТОРА

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Більше на нашій сторінці у Facebook та каналі в YouTube!
Прокрутка до верху