Іван Чубар з Дніпропетровщини: «Дозволю собі сказати — я щаслива людина»

«Можливо тому, що мама народила мене в особливий день Покрови Пресвятої Богородиці, а тато ще змалку навчав жити по совісті. А потім ще й доля моя склалась якось по-особливому, що інколи, не на жарт, називаю себе «везучим».

Є на Хмельниччині гарне село Воробіївка, де тече річка Тернавка, на якій у 60-ті давала світло невеличка ГЕС, а на греблі приймали сонячні ванни відпочиваючі. Якось, купаючись, малий Іванко побачив, як під’їхала «Волга», а з неї вийшла небідна пані й вигукнула по-чудернацькому: «Так это же вторая Швейцария!» А далі герой нашої повісті сказав, притишивши голос: «Я народився у голодний 47-й, але як підріс, то уже знав, що тато мій пройшов усю війну, з якої повернувся разом зі своєю «полуторкою» аж у 46-му і з орденом Червоної Зірки. І значно пізніше я зрозумів, що його оберігав сам Господь від ворожої кулі, бо був він чесною людиною. Спочатку шоферував, а потім призначили тата Івана Даниловича завфермою. Мама Олена Корніївна (світла їм обом пам’ять) працювала дояркою, а тоді на селі 4 класи вважали за високу грамоту, і маму поставили завмагазином. То було вже як довір’я в серйозній роботі, й це увінчалося для мами званням «Відмінник торгівлі». І завжди нас із братом вона повчала: «Сини мої, ніколи не відповідайте на зло злом. Бог усе сам бачить і розсудить».

Якби-то була можливість написати спогади про кожен день із пережитого за 71 рік, то Іван Іванович Чубар назвав би ту книгу ось так: «Мені щастило на хороших людей». А далі повів мову, поринувши думкою у далеке і незабутнє: «Була моя сільська школа, потім індустріальний технікум, хотілося і далі вчитися. Батьки сказали — де бажаєш, там і вчися. Тому зробив найкращий вибір, як тепер вважаю уже з висоти прожитих років, — Хмельницький інститут побутового обслуговування. І саме тут я став активнішим, мене обрали командиром будзагону, потім комісаром обласного штабу, і навіть тепер з гордістю згадую про ту студентську пору, коли ми були першими в зональних змаганнях серед будівельних загонів вузів. Ще на практиці сподобалась мені Дніпропетровщина і після закінчення інституту прибуваю у Солонянський район.

От я вже і працюю майстром у кар’єрі, де звичайний робітничий колектив, і постійно мені вчувався голос мого батька, який теж любив гостре слівце, але нам, синам своїм, грозився: не дай Бог будете лаятись — голови повідриваю. То я і по сей день пам’ятаю його науку, але ж у колективі, як у колективі — я вчив їх, а вони вчили мене. То була своя школа життя.

Але невдовзі, хоч я уже і відслужив  армію, і встиг одружитися, складається не досить добре моя доля і я потрапляю до Васильківки, де живу і працюю уже 41 рік. Так за літами збігають літа, але не жалкую, що обрав професію побутовика.

Працюю головним інженером Васильківського райпобуткомбінату. З першого дня записався до бібліотеки, читав книги з економіки, психології, управління, газети і журнали, навіть маю з тої пори диплом «Міс­тер-періодика». Тоді це все так було серйозно, а сьогодні згадую з радістю про цікаву молодість. Проводив у колективі політінформації. А це був 1978-й, і вже через три роки призначають мене директором Васильківського райпобуткомбінату. І як тепер не згадати, причому з гордістю, що один із сільських директорів я був членом колегії обласного управління побутового обслуговування. Тоді Олена Дмитрівна Чайка організовувала виїзні колегії в райони і мені доручала виступити. За годину до початку, заходжу в місцеву бібліотеку, переглядаю районну газету і не знаходжу жодного слова про роботу відповідного райпобуткомбінату, тоді стаю до трибуни і говорю так: «Побут працює там добре, де місцева влада його підтримує, як-от у моєму Васильківському районі. Про нашу роботу багато пише районна газета, на День працівника побуту до нас із привітаннями приходить наше керівництво, жодного разу не буває, щоб про нас забули. А тут, я бачу, ви нікому не потрібні, про вас не чують і не бачать…»

Тож хочу сказати, що і сьогодні давні добрі традиції живуть у Васильківці. І це важливо. А тоді ж у нашому райпобуткомбінаті працювало понад 180 людей і було ось що: пошив одягу і взуття, ремонт речей і побутової техніки, перукарня, фотоательє, хімчистка, пральня, баня, столярний цех, майстерня по металу, обрядові послуги, а по селах працювали пунк­ти прийому замовлень. Керувати було нелегко, бо потрібен був план, перепадало і від вищого начальства інколи, але більше було приємного, коли наш Васильківський райпобуткомбінат хвалили і робота наша кипіла, допоки це було потрібно жителям району.

І зараз деякі потреби відійшли в історію, але побут живе і стало легше керувати ним з приходом так званої ринкової економіки. Згодом додалося більше і громадської роботи. У 92-му була створена Васильківська район­на організація «Союз Чорнобиля України», мене обирають заступником голови, а згодом і головою. 180 ліквідаторів тоді було, багатьох уже немає серед нас. Кожного року зустрічаємось біля нашого меморіалу — це мармурова стела, в яку наче врубано важкий, як сама трагедія, дзвін і напис «Ліквідаторам Чорнобильської катастрофи від вдячних земляків». І обов’язково — традиційний мітинг і поминальний обід. З нами завжди наш мер С. В. Павліченко, голова Васильківської райради Т. Г. Мозгова, її заступник В. І. Кравець.

Це дуже важливо, що керівництво наше небайдуже до чорнобильців, до ветеранів. І це я знаю точно, бо, 20 років віддавши організації чорнобильців, я зараз очолюю районну організацію ветеранів. Мене вчили батьки допомагати людям, так і живу за законом людяності».

Я поспішала за кожним сказаним словом мого героя, а сама думала, як багато ще недописаного залишиться в його біографії, і все ж іще кілька штрихів до портрета великодушної людини додам ось так, як мовив Іван Іванович наприкінці нашої зустрічі: «Я щасливий, бо маю кохану дружину Любов Олексіївну, вона у мене «Відмінник освіти України», викладачка швейної справи у школі; маю хороших дітей: старша Оксанка — професійний дизайнер, визнана у 2005 році на обласному конкурсі «Людина року» кращим дизайнером у сфері побутового обслуговування; менша Леся закінчила Харківський політех і займається викладацькою діяльніс­тю. До речі, Леся є ще й співавтором підручника для вузів «Організація харчування на підприємствах ресторанно-готельного бізнесу», вивчивши досвід країн Євросоюзу. Один екземпляр вона подарувала і Васильківській районній бібліотеці. І я біля них можу похвалитися званням «Заслужений працівник сфери послуг України», маю диплом обласного конкурсу «Людина року» у номінації «Корифей служби побу­ту»; подяку Кабінету Міністрів України, грамоту МНС України, Почесну грамоту Міністерства праці і соцполітики України та багато інших — за все це гріх не подякувати своїй долі. Вона до мене завжди благоволила. Люблю життя, усім цікавлюсь, не оминаю наш знаменитий турнір із греко-римської боротьби імені В. В. Бабича, організований майже 40 років тому заслуженим тренером України С. М. Дараганом, бо і сам в юності займався боротьбою, маючи посвідчення «кандидата в майстри спорту». І так як у мене вже давно немає батьків, але є тяжкохвора мама моєї дружини Зоя Василівна, жителька Солонянського району, то ми її підтримуємо, щоб вона подовше побула з нами на білому світі. Хай цей факт буде як нагадування усім дітям, у яких є старенькі батьки, щоб не забували, що вони дали нам життя.

Бажаю рідній Україні мудрої влади і звичайного людського щастя кожній українській родині. Ваш Іван Іванович Чубар, голова Васильківської районної організації ветеранів, почесний громадянин Васильківського району».

Лілія Данилюк, Вісті Придніпров’я

фото із сімейного архіву Івана Чубара

Читайте також: Віктор Савченко: Перший українець-чемпіон

Іван Чубар, Дніпропетровська область, ветерани, земляки, люди, новости региона, чорнобильці