Нещодавно відзначили день пам’яті геніального поета, майстра, блискучого актора, кінодіяча, лаурета Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України, автора багатьох поетичних збірок і прозових творів, кіносценаріїв і режисера-постановника художніх, історико – документальних фільмів – Миколи Степановича Вінграновського.
РОДИННІ КОРЕНІ
Почну ось із чого. Мене завжди дивувало, радувало, захоплювало те, що багато видатних людей і навіть геніїв нерідко виходило із звичайних селянських родин, до цього нічим не примітних. Сюди слід віднести Тараса Шевченка, Івана Франка, нашого земляка Олеся Гончара, того ж Нестора Махна… До цього переліку необхідно віднести і нашого блискучого поета і кінодіяча Миколу Вінграновського. Класик української літератури народився 7 листопада 1936 року в містечку Первомайськ на Миколаївщині в сім’ї степовиків – хліборобів.
По закінченні середньої школи юнак, залюблений у поезію і мистецтво, вступає до Київського театрального інституту – мріє стати кінорежисером і актором. Якось доля звела Миколу з великим Довженком. Олександр Петрович побесідував з юнаком, порозпитував його про все, а тоді попрохав прочитати уривок із поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки» – «Гонта в Умані», який Микола декламував на вступних іспитах. Довженкові так сподобався цей студент, що він без зайвих розмов вирішив забрати Вінграновського в Москву, у Всесоюзний державний інститут кінематографії, де працював, мав свій курс. Навчаючись в кіноінституті на режисерському відділенні, Вінграновський часто відвідував Довженка вдома. Олександр Петрович виховував його як рідного сина, покладав на нього великі надії. Таким чином, як відзначав потім сам Микола, він закінчив два інститути: ВДІК та безспосередньо школу свого Великого Учителя.
ТРИ МУЗИ
У 1960 році, по закінченні ВДІКу, Вінграновський повертається в Україну і починає працювати режисером на кіностудії ім. Довженка, де молодого митця зустріли не дуже привітно. Екранізувати власний кіносценарій «Світ без війни» не дозволили. Проте Вінграновському пощастило в іншому. Дружина Довженка Юлія Солнцева по смерті чоловіка вирішила зняти фільм за його сценарієм – «Повістть полум’яних літ». Зіграти роль українського солдата – переможця Івана Орлюка випало Миколі Вінграновському, і він блискуче справився з нею. Фільм дістав золоту медаль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі.
У Вінграновського було три музи: кіно, поезія і проза. Кожній він служив вірою і правдою, жодній ніколи не зраджував. Він поставив художні фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дочка Стратіона», «Дума про Британку», документальні фільми: «Чигирин – столиця Богдана Хмельницького», «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи», «Галич – столиця князя Данила Галицького» та інші. Ще низка фільмів з історії України йому, на жаль, зняти не вдалося. Взагалі творчі плани Вінграновського були величезні, та з різних причин вони лишилися нездійсненими.
ВІД КІНО ДО ЛІТЕРАТУРИ
Ролей у кіно, які задовольняли б Вінграновського – актора, також не знаходилося. Зважаючи на це, він захоплюється літературною творчістю: пише вірші, повісті, історичний роман «Северин Наливайко». Однаково сильний і в поезії, і в прозі, як мало хто, – щирий у своїй творчоссті. Зворушує любов Миколи Вінграновського до людей, до природи. Дивовижно світлим є багатогранний талант унікального митця, який уособлював кращі риси свого народу: відкритість, щирість, працьовитість, глибокий ліризм, закоханість у рідну історію, в корені свого народу.
Хтось висловився, що саме прізвище поета – символічне: він гранив кожне слово. Кожне слово – вибух таланту – просто німіє серце від захоплення. Самою природою Вінграновський зітканий з високої чистої поезії. Він сяє нею, щедро випромінює її і коли пише свої вірші, і коли їх читає. А як він читав! Який голос неповторного звучання широкого діапозону – від задушевної проникливості до крицевого карбування кожного слова. Вулканічна сила у виявленні почуттів… Разом з іншими поетами Микола Вінграновський змінив русло нашої поезії, нашої духовності, спрямував його у світи вільні та незаймані. Його, зовні начебто традиційні, вірші відзначені неповторним блиском новаторства, чаклунства.
ПЕРШИЙ СЕРЕД РІВНИХ
Про те, яким Вінграновський був у житті, – з моїх особистих вражень. Добрий, приязний, душевний, надзвичайно товариський, чуйний, уважний… Такого не можна було не любити, не гордитися ним. Щиру, беззавітну любов викликала і його поезія. Поет Роман Дідула, який близько спілкувався з Миколою Степановичем, зізнавався: «Я люблю Вас! В мені більше Вінграновського, ніж самого себе, і це моє найбільше щастя». Причому: «Я люблю Вас!» Дідула повторює тричі. Я цілком і повністю розділяю його почуття і готовий теж повторити ці слова, як свої власні. Миколу Вінграновського, з яким я певний час мав тісні стосунки і листування, я любив як дорогу, рідну людину, як старшого брата, а може навіть більше.
Звістку про його несподівану смерть 26 травня 2004 року я сприйняв, як велике особисте горе… Такий се був чоловік, творець. Людина з великої літери. Перший серед рівних… Микола Вінграновський був добрим, світлим, усміхненим. Поруч із ним завжди було затишно, тепло і неймовірно цікаво.
Це був українець із великим талантом, великим серцем. У його динамічній натурі кипіла козацько-махновська вольниця. Такі, як він, народжуються раз на сто років. Я гордий, я щасливий тим, що мав привілей знатися з великим Вінграновським. Його не можна було не любити і я проніс цю любов через усе своє життя. А найпершу, найважливішу для мене збірку віршів поета «Атомні прелюди» (1962 рік), майже всю вивчив напам’ять, зберігаю її, дорожу нею, як дорогоцінним духовним скарбом.
Микола Степанович лишився в моїй пам’яті, кажучи словами Івана Франка, «дивовижним сонячним злитком», який променився направо й наліво, всюди і скрізь. Світився красою, щедрістю, талантом, Довженком (Іваном Орлюком – це від мене), молодістю. Геній, чарівник слова, велетень не лише української поезії, велетень великої поезії людства, Поет від Бога! Я також усе життя буду звертатися до його віршів, черпати з них натхнення, спілкуватися з прекрасним духом Миколи Вінграновського. Життя поета продовжується й по смерті. Він залишається жити з нами…
«Душа, немов печі осердя, за вінця променила біль. А очі, вперті і одверті, шукали відгуку в юрбі»… (рядки з вірша О. Різникова, присвяченого пам’яті Миколи Вінграновського).
ВОЛОДИМИР ПРОЦАН,
ЧЛЕН НАЦІОНАЛЬНОГО СОЮЗУ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ,
фото із відкритих джерел