Нещодавно виповнилось 123 роки з дня народження народного артиста України Миколи Яковченка – одного з найяскравіших діячів кіно і театру. Його називали українським Чарлі Чапліним і порівнювали з видатними французькими акторами Жаном Габеном і Фернанделем. Сам Микола Федорович, дивлячись у дзеркало перед виходом на сцену, плескав себе долонями по «пиці» і примовляв: «У-у, годувальниця моя».
УСПІШНІСТЮ НЕ ПЕРЕЙМАВСЯ
Микола Яковченко народився 3 травня 1900 року в місті Прилуки Полтавської губернії (нині Чернігівська область) у родині Федора Івановича і Параскевії Іванівни Яковченків. Батько був помічником керуючого астраханським рибним промислом, мати – домогосподаркою. Крім Миколи, подружжя мало ще сина і трьох доньок. Хлопчик дуже любив бабусю, Теклю Корніївну: старенька балувала малого, хоча він ріс справжнім шибеником. Родина мала патріархальний уклад, будь-які творчі прояви не особливо заохочувалися.
У 12 років Микола вступив до Другого Прилуцького вищого початкового училища. Через «вибрики» вчителі мали з ним багато клопоту, та й успішністю хлопець не переймався. Закінчення курсу училища відповідало чотирикласній гімназійній освіті, тому Микола Федорович жартував щодо своєї освіченості: «чотири класи й калідор». «Калідором» він називав міську єврейську гімназію, до якої вступив у 1916 році і яка також не надихнула до науки. «Відмінно» мав лише з Закону Божого, проте латинську, грецьку, німецьку та французьку мови вивчав охоче. Саме в «калідорі» Яковченко зацікавився художньою самодіяльністю і у гімназійному театрі був задіяний на перших ролях.
ЛИЦЕДІЙ ЗМАЛКУ
Через захоплення лицедійством хлопець навіть спів у церковному хорі сприймав як вихід на сцену, тим більше, що виділявся голосом. Дар перевтілення привів Миколу до аматорського театру. Вже маючи деякий досвід, Яковченко перейшов із цього театру до трупи Пилипа Хмари. Отримавши на свою адресу перші бурхливі оплески прилуцьких глядачів, він зрозумів, що вороття назад немає.
Лихі 1920-і роки відірвали Миколу від Прилук і спрямували до театрів Лубен, Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова. Врешті-решт, у 1927 році «мандри» привели його до Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. Це стало першою справжньою сходинкою на Олімп слави.
Головний режисер театру Гнат Юра запропонував Миколі Яковченку роль у виставі «Сон літньої ночі», після чого розпочалася його активна акторська кар’єра. Того сезону він у складі колективу гастролював по різних містах України. В улюблену справу поринув з головою і з усією пристрастю грав одну роль за іншою. Преса незмінно відзначила його як майстра гротеску.
ТВОРЧІСТЬ І ОСОБИСТЕ
У 1931 році Яковченко отримав запрошення до Харківського театру революції. Тоді ж 31-річний актор одружився з актрисою театру ім. І. Франка Тетяною Євсеєнко. У квітні 1932-го родина поповнилася донькою Іриною. Попри труднощі (подружжя не мало власного дому і мешкало по готелях), особисте щастя давало акторові натхнення.
Упродовж 1932/33 року він був задіяний майже в усіх виставах. Успіх сприяв запрошенню до Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка. Влітку 1933 року з виставами «Дівчата нашої країни» та «Фальстаф» театр гастролював у Дніпропетровську та Києві. У 1934-му Микола Яковченко повернувся до Києва, де Гнат Юра фактично повернув його до Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка як актора вищої категорії.
Він відіграв до 100 вистав «Платона Кречета» Олександра Корнійчука. Роль медичної сестри виконувала дружина, сам Микола, аби ужитися в роль, засвоював специфіку лікарської справи за допомогою шанувальника його таланту професора Шварцберга. Спільним сімейним досягненням стало народження у квітні 1937 року другої доньки – Юнони (Юни).
«ПЕРЕРВИ» НА ВІЙНУ
Блискуча творчість та тихе родинне життя здавалися неймовірним, зважаючи на те, що НКВС приділяло особливу увагу публічним людям. Сталінські лещата оминули родину Яковченків, проте зробити «перерву» у кар’єрі акторові все ж довелося. У 1939 році він потрапив до війська, був учасником Радянсько-фінської війни. Після фронту разом уже з Київським державним театром музичної комедії гастролював по містах. Якось випадково зустрівся з Олександром Корнійчуком, і той переконав його повернутися до театру Франка.
Війна 1941-1945 років застала театр на гастролях у Москві. Микола Федорович з родиною та іншими «франковцями» евакуювався до Тамбова. Пізніше перебрався до Семипалатинська, де грав на сцені місцевого театру. Невдовзі у складі другої фронтової бригади театру Франка, Яковченко вирушив на фронт. Напередодні Сталінградської битви бригада виступала в штабі фронту, у батальйонах, на призовних пунктах та у госпіталях. Згодом у складі вже четвертої фронтової бригади Микола Федорович брав участь у звільненні Будапешта. У 1944 році він повернувся з родиною до Києва, отримавши за рік до цього звання заслуженого артиста.
НАДВАЖКІ ЧАСИ
У 1946 році померла від тяжкої хвороби кохана дружина: Микола Федорович залишився з доньками 9 і 14 років. Життєвий удар спричинив прихильність до міцних напоїв. Друзі, колеги картали його за цю «слабкість», він обіцяв виправитися, але дарма… Сім’я голодувала. Молодшу дочку забрала до себе директриса школи, в якій дівчинка навчалася. Мала намір її вдочерити, але Юна рвалася до батька. Незважаючи на згубну звичку, актор продовжував з величезним успіхом грати на театральній сцені. Його поява викликала бурю емоцій: декілька реплік і зал «стогнав» від сміху й оплесків.
Перед виходом на сцену Яковченко частенько дивився у дзеркало, бив себе долонями по «пиці» і примовляв: «У-у, годувальниця моя!» Актора часто запрошували і на кінозйомки: в його творчій скарбничці понад 60 кіноролей. Достатньо згадати Прокопа Сірка, батька Проні Прокопівни з невмирущої комедії «За двома зайцями», або Пацюка з «Вечорів на хуторі біля Диканьки»…
Голос Миколи Яковченка звучав у радіопередачі «Від суботи до суботи» і став її візитівкою. У 1970 році йому надали звання «Народний артист Української РСР». Письменник і сценарист Микола Зарудний називав його «найнароднішим серед усіх заслужених і найзаслуженішим серед усіх народних».
На схилі років найближчим приятелем Миколи Федоровича був песик Фан-Фан. Разом вони влаштовували на вулицях «вистави», збираючи захоплену дітвору. Про це нагадує пам’ятник у центрі Києва, встановлений до 100-річчя від дня народження артиста. Біля його ніг сидить улюблена собака.
Вночі 11 вересня 1974 року в Яковченка стався напад апендициту, але жодна лікарня його не взяла… Коли ж Микола Федорович нарешті потрапив на операційний стіл, було вже пізно – розвинувся перитоніт. Останні слова народного артиста: «Клоун іде на манеж». Поховали його у Києві на Байковому кладовищі.
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)