Активна, життєлюбна, щира і смілива. Наталія Нагорна – спеціальна воєнна кореспондентка. Живе та працює у Києві на телеканалі «1+1» (ТСН), раніше – на ТРК «Україна». Мілітарну тематику на телебаченні веде з 2014 року. Завжди цікавилася армією. Стала свідком її зміцнення та духовного зростання бійців ЗСУ. Про все це більш детально пані Наталія розповіла в інтерв’ю «Вістям».
– Наталіє, яка тема тобі досить близька? Про що найбільше публікацій?
– Звичайно ж про людей. Коли я розповідаю про війну, коли ми з оператором щось знімаємо, коли з режисером щось монтуємо, то це передусім не про війну, а про людей. Про те, які емоції вони переживають, про що мріють. Це, мабуть, найбільш жіночний підхід до війни. Чоловікам важливо, яка зброя. Кажуть, що її мають називати так, як дівчину навідника. А мені цікаво, як називається зброя. А ще, про що думають ті, хто з неї стріляє. Для мене це важливіше, ніж якісь технічні характеристики. І не вильоти-прильоти, а мешканці, які живуть у таких умовах. У гармат не завжди є історія, а в людей – обов’язково є. Когось хтось удома чекає. У когось – щасливі історії. А в когось – навпаки. Ці людські долі найбільше люблю висвітлювати.
– Твоя найперша реакція щодо інформації про нову фазу війни 24 лютого.
– Я хотіла дуже сильно зібратися і згуртуватися. Для мене це не була несподіванка. Я повернулася з Донеччини та Луганщини 19 лютого. Бачила там кількість нашої техніки. Ми володіли інформацією. Але ми не могли ні підтвердити, ні спростувати її. Всі розвідки світу запевняли, що буде велика війна, повномасштабне вторгнення. Коли я зустрічала військових, вони казали: «Ти що, не розумієш, будуть бомбити Київ. Готуйся». Але це те, до чого складно підготуватися. Можна скупити гречку та сіль, мило, сірники, але це мало допоможе. Морально я була готова до війни.
– Твої особисті ліки від ляку у стресові миті.
– Робота. Мені було значно легше, ніж багатьом іншим людям, адже я знала, куди мені йти. Коли є алгоритм завдання, то відразу стає значно легше, ти розумієш, що робити. Журналіст не вирішує усього самотужки. Є редактор, який поставить тобі завдання. Є оператор, який може бути з тобою поруч, за якого ти будеш нести відповідальність. Є режисер, якому ти скажеш, що ми зараз маємо робити. Тобто працює система. Ти береш і дієш.
– Усвідомивши, що трапилося, кого найбільше було шкода?
– Було дуже шкода тих, хто не зміг зробити якийсь вибір та врятуватися. Людей, які вимушено опинилися в окупації і фактично не належали собі ніяк. Там досить легко може скластися враження, що ти нікому не потрібен. Навіть перебуваючи на передовій чи під обстрілами десь «на нулі», я все одно відчуваю, що поруч стоять військові, які у випадку чого мене евакуюють, нададуть першу допомогу. А вони таких гарантій не мають. А ще шкода тих, хто не встиг пожити у щасливій Україні, побачити стільки мальовничої краси, скільки бачила я. Я встигла побувати в усіх найкращих місцях країни, пожити як людина і встигла зробити все, чого хотілося. Я ніколи собі ні в чому не відмовляла. Стрибала з парашутом, літала на паропланах, ходила в гори, каталася на роликах, велосипеді, сноуборді, займалася кайтсерфінгом, їздила з друзями відпочивати… Я вільна і щаслива людина. Я багато чого досягла.
– Наскільки максимально близько доводилося перебувати від реального розташування противника. За кілометр, квартал?
– У різні роки по-різному. У перші місяці війни ми взагалі ходили окопами, які були за сто метрів від ворога. Наприклад, шахта «Бунтівка». Там постійно були відстані 120-350 метрів. Ти розумієш, що до ворога, насправді, дуже близько, але чи стрілятиме він? Зараз журналісти в таких умовах, як і всі решта. Артилерія все одно дістає. І це ще небезпечніше, ніж контактні бої. От ми зараз перебуваємо в районі, куди прилетіло вісім ракет у радіусі 500-600 метрів. (місце нашого запису інтерв’ю – у Києві). Тут поруч упав іранський дрон. Журналісти перестали бути у суперексклюзивній ситуації. До нас може і сьогодні прилетіти…
– Про що чи про кого був твій перший немирний сюжет?
– 2014 рік. Я була у відрядженні в Криму. Це був репортаж про Донузлав. Усе трапилося ще за півтора тижні до анексії Криму. Ми виїхали з Донузлава у населений пункт Мирний і зустрілися по дорозі з колоною російських військових. Вони розташувалися на покинутій там базі. Стоїть вартовий, я підходжу з оператором до нього, а він дулом автомата показує, аби ми забиралися звідти. Оператор відтягував мене, бо я накинулася з криком на російського військового. Це був день, коли для мене війна вже точно почалася. Після того я весь час їздила на війну. Це був процес, з якого майже не виходила. Навчилася розбиратися, чим одна зброя відрізняється від іншої, що і як стріляє, де наша лінія фронту. У мене з’явилося багато друзів, чиє життя пов’язане з війною.
– Перші години, дні війни. Перебування колективу в закритому приміщенні, в укриттях. Чи було помітно, що це психологічно впливало на колег?
– Я, безперечно, пишалася тими, хто залишився поруч. Було дуже багато людей, які залишилися в Києві під загрозою окупації. У мене не було негативних емоції стосовно тих, хто виїхав. У людей були різні обставини. Але ті, хто залишвся поруч, – золоті люди, на підтримку яких я розраховувала.
– Коли твої близькі здогадувалися про те, де ти перебуваєш, як намагалася їх заспокоїти?
– У мене був чіткий рецепт із цього приводу. Ми з мамою домовилися. Я кажу: «Мамо, аби я не брехала, ми чинимо так. Я тобі перед виїздом на зйомки телефоную з безпечного місця і кажу: «Я поїхала». Як тільки повертаюся, – знову тебе набираю. І виходить, що моя мама хвилювалася не 24 години, а лише 4. Це була найефективніша схема.
– Жінки у військовій формі. Жінки на війні. Чи помічалося під час спілкування з ними, що вони стають жорсткішими? Про що найчастіше вони згадували зі свого довоєнного життя?
– Я маю хорошу подругу, яку дуже поважаю та люблю. Це пресофіцерка 93-ї бригади Іра Рибакова. Вона талановита фотографиня. Прийшла на службу з журналістики. Зуміла стати професійною пресофіцеркою. Людина, яка добре освоїла нову справу. За звичайних ситуацій ми більше говоримо про котів, любов, про те, який чудовий зефір готує мама… Я завжди готова слухати. Нюанс у тому, що я не говорю з нею про війну. Чи перестала вона бути жіночною? Ні. Жінки-військові – вони теж дуже різні. Деякі прийшли за контрактом в армію, наприклад, у 2020 році, тому що тоді це виглядало, як хороша робота. Можна було піти діловодом, але так сталося, що в тому ж «АЗОВі» в Маріуполі до полону серед морпіхів потрапили і бухгалтери, і медики, і музиканти з оркестру… Ти стаєш військовослужбовцем. А це вже не зовсім цивільна робота. І в такий момент насамперед треба бути не бухгалтером, а військовим. А це вже складно.
– Є журналістика подієва, оперативна, аналітична, мемуарна. Ти вже заготувала собі портфель, щоб потім переосмислити, опрацювати у майбутньому зафіксоване?
– Я вже маю написану і видану книгу про війну. Вона називається «Повернутися з війни». Це художній твір. А ще є книга «Війна очима ТСН», де ми розповідали історії, аби їх переосмислювати. Як для тележурналіста, для мене має велике значення відеохроніка. Я, наприклад, роблю серію сюжетів «Наші міста до війни і після». Це уже пішла мемуарна журналістика. Там, наприклад, Авдіївка ще до обстрілів, ще до війни та під час війни. Ми маємо змогу це показати. Непросто зрозуміти побачене без контрасту. Якщо ти бачиш, наприклад, зруйновані, спалені Бучу чи Бородянку, то іноземець, який там ніколи не був, йому складно це збагнути. Якщо ти бачив, які це були квітучі міста, Маріуполь, наприклад, і ти порівнюєш: ось таке перетворили на ось це. Тоді сильніше відчувається цей контраст.
– Твоя найпотужніша вибухова емоція від пережитого, побаченого за цей тривожний період?
– Звільнення Херсона. Я на радощах із криками бігала по редакції. У мене була пляшка шампанського «Артемівського», розлитого ще в мирному Бахмуті. Я на заводську етикетку наклеїла свою, на якій написала: «Херсон український. Дуже солодкий». Є фотографії, на яких я п’ю шампанське за звільнення Херсона.
– Справжнє земне пекло на українській зруйнованій землі це..?
– Маріуполь, Бахмут. Це міста, в яких ми колись зупинялися під час відряджень.
– Найкрутіша особиста мирна мрія?
– Спокійно спати вдома, коли всі рідні поруч.
– З ким хотілося б поспілкуватися в кульмінаційний момент завершення війни нашою перемогою?
– Із Залужним! Я в нього запитала б, як він усе це зміг пережити. Тому що я не знаю справжніх втрат. А він знає. Тому що я не знаю реальної ціни, а він – знає. Тому що мені не треба було ухвалювати рішення, які вели як до перемоги, так і до втрат. А йому – треба було.
– Чимало наших людей у перші ж дні війни для власної безпеки, своїх родин, виїхали у більш безпечні місця, за кордон. Залишилися й ті, які досі проживають на окупованих територіях, ті, які волонтерять, служать у ЗСУ… Може статися так, що колись ті й інші опиняться в одному середовищі. І між ними виникне напруга. Що слід робити суспільству, аби уникнути цього?
– З березня 2022-го ми були розділені на дві редакції. Частина була в Києві. А інша – ближче до кордону, на Заході України. Коли поверталися, то дуже переживали, що колективи будуть конфліктувати. Мовляв, я залишився, а ти поїхав… Певний період дійсно була напруга. Зараз про це ми вже не згадуємо. Мені здається, людям треба дати час. Кожен із нас зробив свій вибір. І ти сам за свій вибір несеш відповідальність.
Можна було поїхати за кордон, можна було звільнитися… Інша справа, що багато людей уже не повернуться. Або зроблять усе, щоб не повернутися. Жінки це сприйняли, як шанс, щоб поїхати за кордон. Ми маємо зрозуміти, що все це наслідок війни. А воєнний розкол працює саме так: це те, що вороги хотіли зробити. Чоловіки – вбиті на війні, жінки – за кордоном.
Чи легко буде Україні після цього відроджуватися та існувати? Не дуже легко. Людині, яка втратила рідних на війні, важче зрозуміти, як складно було мамі з трьома дітьми на чужині. У нас не конкурс «Кому було гірше, кому було болючіше», не треба з’ясовувати, хто більш героїчний герой. Треба усвідомити, що нас не можна розколювати, не можна нас ділити. Треба зробити все можливе, щоб Україна залишилася як держава і люди могли почуватися в ній захищеними. Це має стати базовою цінністю для всіх нас. Якщо ми цього не зробимо, то виходить, що дуже багато українців за дев’ять років війни померли просто за так.
СТЕПАН КАЛИНЮК,
ФОТО З ВЛАСНОГО АРХІВУ НАТАЛІЇ НАГОРНОЇ