У час, коли війна змінює все – звички, правила, саму суть буденності – журналістика лишається справою, що потребує витримки, чесності та людяності.
Напередодні Дня журналіста голова Правління Дніпропетровської обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України та директор медіа «Вісті Придніпровʼя» розповідає про виклики, з якими стикаються регіональні ЗМІ, про силу редакційної команди та про те, чому справжній журналіст завжди залишається поруч із людьми.
6 червня в Україні відзначають День журналіста — день, коли суспільство згадує про тих, хто працює з фактами, бере відповідальність за слово і формує інформаційний простір країни. У мирний час ця професія була непростою, а під час повномасштабної війни стала ще й ризикованою, критично важливою. Журналісти сьогодні не лише інформують, а й протистоять дезінформації, фіксують правду для історії, дають людям опору у світі новин. Це робота, яка не зупиняється ні на день.
—-Олексію, щороку 6 червня ми відзначаємо День журналіста. Як, на вашу думку, змінилося його значення з початком повномасштабної війни?
— Із початком повномасштабного вторгнення рф цей день перестав бути лише святом фаху. Він став днем пам’яті, шани й внутрішнього осмислення. Ми згадуємо колег, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок. Ми дякуємо тим, хто, незважаючи на небезпеку, продовжує працювати – у прифронтових районах, під обстрілами, в евакуації, але завжди на зв’язку з людьми.
Це також день гідності – для тих, хто не зрадив цінностям, хто тримає інформаційний фронт, фіксує правду, бореться з дезінформацією, підтримує громади.
Журналістика сьогодні – це не просто про тексти й репортажі. Це про сміливість бути там, де важко. Про здатність залишатися людяним, коли світ навколо розламується. Тож значення цього дня стало глибшим: це про відданість, стійкість і відповідальність перед суспільством.
— Ви народилися в журналістській родині. Як батьки вплинули на ваш вибір професії?
— Так, я буквально виріс у журналістиці. Мій батько, Семен Данилович Ковальчук, працював на обласному радіо та в газеті «Зоря». Він писав про людей праці — хліборобів, учителів, механізаторів — і вмів показати велич у звичайному повсякденному житті. Його тексти були глибокими, чесними, з повагою до людини. Він був одним з ініціаторів створення літературної студії «Гарт», яка виховала не одне покоління журналістів та письменників Дніпропетровщини. На жаль, його життя трагічно обірвалося у 39 років, але пам’ять про нього — жива. Нещодавно ми видали книгу «Віддайте мені мене…» — із його щоденниками, віршами, спогадами. Для мене це дуже особиста і важлива праця.
Моя мама, Таїса Миколаївна Ковальчук, усе життя присвятила журналістиці. Вона пройшла шлях від кореспондентки редакції новин до головної редакторки художнього мовлення на Дніпропетровському обласному радіо. Її голос впізнавали в багатьох куточках області. І сьогодні, попри роки, мама залишається активною: пише статті, редагує книги, бере участь у творчих проєктах.
Саме завдяки батькам я зрозумів: журналістика – це не просто робота. Це спосіб життя, стан душі, відповідальність перед людьми. Їхній приклад навчив мене головного – говорити чесно, писати з повагою і ніколи не втрачати людяності.
— Як війна вплинула на медіапростір Дніпропетровщини?
— Повномасштабне вторгнення рф кардинально змінило інформаційний ландшафт області. Війна стала серйозним викликом для регіональних ЗМІ: багато редакцій були змушені тимчасово призупинити роботу, а деякі — повністю припинили своє існування. Зокрема, закрилися газети у Томаківці, Васильківці, Верхньодніпровську, Апостоловому, Магдалинівці, Новомосковську. До 24 лютого 2022 року в області регулярно виходило понад 50 друкованих видань, нині залишилось близько 20. Ця статистика є болісним, але наочним свідченням масштабів впливу війни на медіа.
Втрати були не лише економічні, а й фізичні. Зафіксовано майже 30 випадків пошкодження майна журналістів та редакцій. Зокрема, пряме влучання в офіс радіо «Ностальжі» в Нікополі, суттєві ушкодження зазнала редакція газети «Південна Зоря». У багатьох випадках журналісти втратили не лише техніку, а й власне житло.
Водночас війна змусила медіа змінюватися й адаптуватися. Змінився сам підхід до ведення журналістської діяльності: щоб зберегти себе, редакції опановували нові навички – від написання грантових заявок і комунікації з міжнародними партнерами до роботи в цифровому середовищі та розвитку власних платформ у соцмережах.
Попри всі труднощі, ми бачимо приклади стійкості й професійної зрілості. Частина колективів змогла відновити роботу, переорієнтуватися на нові формати й аудиторії, зберігаючи головне, – відданість справі, журналістській етиці та відповідальності перед суспільством.
— Які пріоритетні завдання та ініціативи реалізує Дніпропетровська обласна організація НСЖУ в умовах війни?
— Наш головний пріоритет – підтримка журналістської спільноти регіону, особливо в умовах повномасштабної війни. Вже понад два роки діє Центр журналістської солідарності, який став надійним осередком допомоги: тут наші колеги отримують консультації, моральну підтримку, гуманітарну допомогу, доступ до техніки та ресурсів.
Важливим напрямом залишається підтримка журналістів-переселенців із тимчасово окупованих територій. Ми допомагаємо їм інтегруватися в професійне середовище області, долучаємо до конкурсів, навчальних заходів, створюємо можливості для роботи в нових умовах. У співпраці з партнерами реалізували низку ініціатив – від збору коштів на лікування поранених колег до забезпечення продуктовими наборами, дитячими рюкзаками, канцелярією та навіть велосипедами для дітей медійників.
Паралельно працюємо над підготовкою нової генерації журналістів. Співпрацюємо з університетами Дніпра, організовуємо спільні тренінги, практичні заняття, майстер-класи тощо. Наша мета – дати молоді живий зв’язок із професією, навчити орієнтуватися в реальних умовах медіаринку.
Окремий напрям – технічне підсилення локальних ЗМІ. Завдяки співпраці з партнерами ноутбуки, фотокамери та інше обладнання отримали кілька редакцій області. Це дає змогу журналістам продовжувати роботу, незважаючи на виклики війни, залишатися на зв’язку з аудиторією, оперативно інформувати громади.
Ми працюємо для того, щоб медіа Дніпропетровщини зберегли свою професійну спроможність, гідність і довіру аудиторії – попри всі обставини.
— Яким бачите майбутнє регіональної преси?
— Попри всі виклики, я залишаюся поміркованим оптимістом. Вірю, що регіональні медіа – як обласні, так і ті, що працюють у громадах, – мають майбутнє. І не лише як інструмент інформування, а як важливий елемент місцевої ідентичності, демократії та соціальної згуртованості.
Наша мета – зберегти друковану пресу, але водночас активно розвивати цифрові платформи. Це дві паралельні дороги, які мають вести до одного результату – ефективної комунікації з читачем. Такі приклади є у Польщі, Німеччині, Франції, Японії – місцеву пресу поважають, підтримують і читають, незважаючи на загальну цифровізацію.
Щоб вижити й розвиватися, ми маємо бути гнучкими. Це означає інвестувати у навчання. Колектив редакції має вміти створювати не лише якісні газетні матеріали, а й короткі відео, публікації для соціальних мереж, контент для сайтів. Важливо опанувати мобільну журналістику, розуміти аудиторію онлайн, працювати з SEO, аналітикою.
Майбутнє буде за тими, хто зможе поєднати традиційні журналістські цінності із сучасними форматами подачі. Якщо ми збережемо довіру людей, а водночас станемо сучасними й конкурентними – регіональна преса не лише виживе, а й отримає новий імпульс розвитку.
— Ви понад два десятиліття очолюєте «Вісті Придніпров’я». Що допомогло зберегти видання і чим ви найбільше пишаєтесь у своїй професійній історії з ним?
— Найбільше пишаюсь тим, що нам вдалося зберегти й розвивати «Вісті Придніпровʼя» – незалежне, авторитетне, чесне видання, яке вже понад 26 років служить своїм читачам. Я стояв біля витоків створення газети у березні 1999 року, а в 2003-му став її головним редактором – відтоді залишаюсь із нею. Для мене це не просто робота – це справа життя, покликання, частина мене.
Ми разом із командою пройшли через усе: роздержавлення, економічні кризи, пандемію, а зараз — працюємо в умовах повномасштабної війни. Але ніколи не зупинялись. Навіть коли було дуже важко – і морально, і матеріально – ми виходили, бо розуміли: хтось чекає наше слово, чесну інформацію, підтримку. Це наша відповідальність і наша сила.
Ще одне, що дуже гріє серце, – «Вісті» стали школою для багатьох. Бачити, як молоді журналісти, які робили тут свої перші кроки, сьогодні працюють на провідних телеканалах чи в національних медіа – це неймовірне відчуття. У найкращі роки в нас була велика команда – понад 60 людей. Це була справжня редакційна родина, де підтримували одне одного не тільки в роботі, а й у житті.
Сьогодні я особливо вдячний нашому теперішньому колективу – згуртованому, відповідальному, сильному. Це команда, де кожен – на своєму місці, де є лідер, що вміє не просто керувати, а надихати. Є молодь, яка сміливо веде редакцію в нові формати – розвиває соціальні мережі, знімає відео, тримає руку на пульсі сучасної журналістики. Є досвідчені професіонали, які дбайливо ставляться до кожного слова й речення, творять якісний, живий текст. Є ті, хто забезпечує стабільність, – фінансову, технічну, організаційну. Є творчі люди, які відповідають за зовнішній вигляд нашої газети, роблять її сучасною, впізнаваною, приємною для читача.
Також є ті, хто ніколи не мав стосунку до журналістики за освітою, але має талант розповідати про життя просто, щиро, з любовʼю – і ці матеріали читають, чекають, зберігають. Є і надійне плече – ті, хто з нами від самого початку, хто пам’ятає, як усе починалося, і продовжує підтримувати нас щодня.
Слід згадати і наших позаштатних авторів і власкорів, які надсилають нам глибокі інтерв’ю, репортажі з життя громад, історії людей, аналітику. Їхні тексти – це погляд ізсередини, щирий і небайдужий. Вони допомагають нам залишатися близькими до читача, відчувати пульс області.
Зі щирою вдячністю думаю й про тих, хто багато років працював у нашій редакції, залишив свій слід, частинку душі. Їхні справи й досвід – це міцна основа, на якій тримається наша спільна справа.
Насправді перерахувати всіх, хто доклався до створення й розвитку «Вістей Придніпровʼя», просто неможливо. Але в моєму серці є місце для кожного. Без вас не було б цього шляху. І я щиро вдячний усім, хто був і є поруч.
— Які моменти у вашій журналістській кар’єрі ви згадуєте найчастіше? Що залишило найглибший слід у пам’яті?
— За понад чверть століття в професії було багато моментів, які залишили слід у серці. Один із них – 1996 рік, трагедія на Тополі-1 у Дніпрі. Через зсув ґрунту тоді просто на очах людей почали провалюватися багатоповерхівки. Люди втрачали домівки за лічені хвилини. Багато хто вибігав, у чому був, із дітьми на руках, не встигнувши взяти ні документи, ні речі, не розуміючи, що відбувається. Було відчуття повної безпорадності – у мешканців, рятувальників, у нас, журналістів.
Для мене це стало дуже значущим моментом у професії. Я побачив, наскільки важливо бути поруч саме в такі хвилини – не для ефектної картинки, а щоб розповісти правду: спокійно, точно, по-людськи. Ми мали показати не лише масштаб трагедії, а й дати людям відчуття, що вони не одні.
Це був той день, коли я по-справжньому зрозумів: журналіст – це не просто той, хто передає інформацію. Це той, хто має залишатися на місці події, навіть коли важко дихати від того, що бачиш і чуєш. І водночас – бути зібраним, відповідальним, чесним.
Із особливою теплотою згадую запуск другого каналу обласного радіо – “Радіо Мрія”. Це був початок двотисячних – ми були молоді, сповнені енергії, ідей та щирої віри в те, що можемо змінювати медіа. Усе робили з нуля, часто інтуїтивно, але з величезним запалом і любовʼю до справи. Було відчуття творчого злету, свободи, командної єдності – тієї, яка трапляється нечасто, але запам’ятовується назавжди.
Ще одна подія, яка залишила глибокий слід у серці, – презентація книги мого батька “Віддайте мені мене…” у 2019 році. Це була не просто культурна подія – це був день, коли зібрався весь наш рід, усі “гілочки” родини Ковальчуків, які приїхали з різних куточків області, щоб розділити момент пошани до людини, яка присвятила своє життя слову, культурі, журналістиці. Я відчув тоді, як сильно повʼязане наше професійне з особистим, і яка це велика цінність – бути продовженням справи батьків.
А ще – 2012 рік. Подія, яку не можу не згадати, – обласна конференція журналістів, на якій мене вперше обрали головою Правління Дніпропетровської обласної організації НСЖУ. Це був момент особливої довіри. Колеги віддали мені свої голоси – не лише бюлетенем, а й поглядом, словами, очікуванням. Я прийняв це як виклик і як обов’язок – захищати журналістів, підтримувати, говорити від імені всієї спільноти. З того часу ми пройшли багато – і складного, і світлого. Та головне – разом. І я справді пишаюсь, що наша команда реалізувала стільки важливих ініціатив, які зміцнили довіру, солідарність і професійну гідність журналістської спільноти регіону.
— Як відновлюєтесь після професійних навантажень?
– Найбільше сили мені дає родина. Поруч зі мною – дві найрідніші людини: моя дружина та донька. Це моє джерело тепла, розуміння, підтримки й натхнення. Дружина – мій найближчий соратник у житті й професії. Її підтримка, її віра – це те, що тримає навіть тоді, коли здається, що сил більше немає. Вона вміє не лише керувати, а й берегти, підставляти плече, бути поруч у тиші й у бурі.
Донька – це світло, наша молода енергія та креативність. Ми працюємо разом, і водночас вона просто моя дитина, яку я люблю безмежно. Від неї йде те тепле відчуття, що в нас є майбутнє.
Найщасливіші моменти – коли ми разом. Утрьох. Вдома, на прогулянці, в подорожі. Це не просто відпочинок – це повернення до себе, до справжнього, до життя без новинної стрічки. Їздимо різними містами, селами, відкриваємо для себе нові куточки країни – і це завжди наповнює, додає сил і віри.
Іще один мій спосіб перезавантаження – велопрогулянки. Живу в передмісті, тому маю змогу проїхатися мальовничими маршрутами – серед полів, лісів, тиші. У такі моменти народжуються відповіді, які не знаходив у щоденному гомоні.
А вдома мене чекають наші чотирилапі улюбленці – дві собачки й п’ятеро котиків. Вони не питають, як пройшов день, просто лягають поруч – і все минає. Вони не знають про рейтинги, дедлайни, інформаційні атаки – це ті, хто ніколи не зраджує й завжди поруч.
Ще я люблю читати. Найбільше – класику. Вона допомагає краще зрозуміти людей, себе, час, у якому живемо. Читання повертає внутрішню рівновагу.
І, звісно, велике значення має живе спілкування із колегами з різних куточків України – Сумщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Одеси… Коли ми зустрічаємось, з’являється відчуття єдності, народжуються нові ідеї, спільні плани. Це не просто обмін досвідом – це взаємне підживлення.
— Що побажаєте колегам-журналістам до професійного свята – Дня журналіста?
— Насамперед того, чого сьогодні найбільше чекає кожен українець: нашої Перемоги й мирного неба. Щоб настав час, коли ми більше писатимемо про розвиток країни, культуру, освіту, науку — а не щодня гортатимемо стрічку воєнних новин. Щоб журналіст знову міг бути хронікером життя, а не хронікером болю.
Бажаю всім колегам міцного здоров’я, внутрішньої рівноваги, професійної впевненості, натхнення й справжнього задоволення від своєї справи. Нехай у вас буде вдячна аудиторія, якісні джерела інформації, цікаві герої й гідні історії для розповіді.
Молодим журналістам хочу сказати окремо: приходьте в професію – і залишайтеся в ній. Так, це шлях непростий, але надзвичайно важливий та цікавий. Переймайте досвід у старших, упроваджуйте нове, не бійтеся пробувати себе в різних жанрах, вчіться, шукайте, розвивайтесь. Журналістика – це простір можливостей, це місце сили.
Навіть у найтемніші часи чесна журналістика залишається маяком, орієнтиром для суспільства.
Дякую всім колегам, які залишаються в професії, працюють, попри обстріли, перебої зі світлом, особисті труднощі. Ви – опора суспільства. Ви – ті, хто допомагає людям бачити й розуміти правду. І хай у кожного буде свій привід пишатися собою. Зі святом, колеги!
Ярослава Хлєбникова
Вісті Придніпров'я, День Журналіста, Днепр сейчас, НСЖУ Дніпропетровщина, Олексій Ковальчук, Підгородне, Украина сегодня, військова журналістика, журналістика під час війни, журналістська солідарність, локальна преса, медіапростір України, новини, новини Підгородне, новости Днепра, новости Украины, новости области, регіональні ЗМІ