Дніпрянка Іванна Редька – майстер спорту з парабадмінтону, призерка чемпіонатів Європи, граціозна красуня, яка гідно представляє Україну на міжнародному рівні. Шлях до успіху особливої дівчинки – це історія про неймовірну силу духу, адже складні завдання не лякають спортсменку, а викликають у неї азарт та бажання успішно долати труднощі.
Саме про це Іванна поділилася у розмові з «Вістями Придніпровʼя».
Із дитинства – в оточенні хороших людей
Так склалася доля, що Іванка народилася без правої руки. Батьки дівчинки дуже хвилювалися, як дитина з інвалідністю буде почувати себе серед однолітків. Адже, скажімо відверто, наприкінці 90-х – початку 2000-х років наше суспільство не могло похвалитися високим рівнем культури ставлення до інклюзії, який передбачає прийняття різноманітності як норми. Якісь сторонні дорослі навіть могли вигадати дику версію, що дитина з інвалідністю народилася в асоціальних батьків…
«Незважаючи на хвилювання моїх рідних, у дитячому віці я себе цілком нормально сприймала, – ділиться Іванна. – Можливо, мені просто пощастило. Але мене завжди оточували хороші люди! У садочку, школі… Однокласники поважали, не було якогось булінгу. Навіть якщо траплялися одиничні випадки, коли хтось чужий надумав зневажливо поставитися чи посміхатися, то хлопці з мого класу заступалися. Я відчувала турботливе ставлення і від педагогів. У семирічному віці почала займатися плаванням. Цей вид порадили лікарі, щоб запобігти проблемам зі спиною».
Регулярні тренування, участь у змаганнях, перші досягнення…Упродовж дев’яти років Іванна професійно займалася плаванням, представляла Дніпропетровщину на чемпіонатах України. Але настав час, коли дівчина втратила цікавість до цього виду спорту і вирішила припинити тренування. На той час вона вступила до університету та опановувала професію фармацевта-технолога. Тож усі зусилля сумлінна студентка зосередила на навчанні, і не здогадувалася, що доля готує їй несподіваний сюрприз.
Майбутнього тренера зустріла на вулиці
«Це було влітку, – згадує Іванна. – Я йшла собі вулицею, поверталася з манікюру. Мене побачив Дмитро Миколайович Зозуля, мій майбутній тренер, який проїжджав неподалік. Саме в той період він розпочинав формувати команду з парабадмінтону в Дніпрі та планував поступово залучити до неї якомога більше спортсменів. Тож тренер підійшов до мене та запропонував спробувати зайнятися парабадмінтоном. Спочатку я вагалася, що мене зацікавить цей вид спорту. Але вирішила спробувати, щоб визначитися. І швидко зрозуміла, що це – моє! Почала професійно займатися. Взагалі вважається: щоб досягти успіхів у якомусь виді спорту, треба починати з дитинства. Я ж розпочала шлях у парабадмінтоні в 19 років. Часу на «розкачку» не було. Взято дуже високий темп – доводилося тренуватися навіть тричі на день, щоб напрацювати необхідну техніку та якнайшвидше розпочати брати участь у змаганнях. І приблизно через 6 років я досягла свого першого вагомого результату – «бронза» на чемпіонаті Європи».
Парабадмінтон став невід’ємною частиною життя Іванни. Він дав можливість не лише проявити себе, а й знайти нових друзів та побувати у різних куточках світу. На запитання: «Які країни довелося відвідати?» спортсменка на мить замислюється: «А всі перераховувати?» Виявляється, що поїздок було стільки, що згадати усі країни непросто!
«До початку повномасштабного вторгнення рф ми дуже багато мандрували, – захоплено розповідає спортсменка. – Майже щомісяця – нова країна, нові турніри. Неодноразово була в Азії: Китай, Японія, Малайзія, Тайвань та інші. До речі, бадмінтон – більш азіатський вид спорту. Його там дуже полюбляють! Тому багато турнірів відбувається саме в Азії. Часто там проходили і тренувальні навчання, збори, де з нами ділилися досвідом. Також мені довелося побувати практично в усіх країнах Європи, а ще у Південній Америці – Перу, Бразилія… Це неймовірні враження. Ще розповім про таку приємну особливість: коли ти починаєш займатися бадмінтоном, у тебе з’являється така собі «бадмінтонна сім’я». Своя спільнота. Завдяки цьому виду спорту, хоч би в якій країні я була, завжди можу знайти якийсь клуб, піти пограти, зустрітися з однодумцями – людьми, об’єднаними спільним захопленням.
Але ж помиляється той, хто думає, що бадмінтон – це легка розвага. Насправді, це дуже складний вид спорту. І в парабадмінтоні існує жорстка конкуренція. Ця гра передбачає розподіл на різні категорії (за станом здоров’я та кількістю гравців). Наприклад, я виступаю тільки з дівчатами, в яких є певні порушення вище пояса (немає руки або вона травмована).
Також поділяються категорії – одиночна гра, парна гра (дві дівчини), мікс – хлопець та дівчина грають проти хлопця та дівчини.
До речі, коли людина починає займатися бадмінтоном, по ній одразу видно: це парний гравець чи одинарник. Я – більш парний гравець. Мені подобається командна гра, хоч це і набагато складніше, бо треба розуміти, знати одне одного, домовлятися. Отже, щодо емоційного, психологічного плану – це дуже складно».
Спорт та кохання
Цікаво, що свого майбутнього чоловіка Іванна зустріла завдяки парабадмінтону. До дніпровської команди парабадмінтоністів прийшов новий спортсмен Єгор Гармаш. На той час він мав уже великий досвід та досяг неабияких успіхів у інших видах інклюзивного спорту.
Коли Єгор був іще 14-річним підлітком, він став справжньою «зіркою» українського телебачення, взявши участь у популярному талант-шоу телеканалу СТБ «Україна має талант. Діти». Мільйони глядачів були вражені історією хлопчика, який у майже 3-річному віці втратив ногу внаслідок ДТП, та за підтримки батьків зміг досягти неймовірних успіхів у спорті, зокрема у воркауті (вуличному фітнесі, що базується на виконанні вправ з власною вагою на турніках, брусах, шведських стінках або на землі).
Згодом Єгор Гармаш досяг значних успіхів у академічній греблі: став призером міжнародних регат та володарем «срібла» на етапі Кубка світу в 2019 році. Бажання спробувати себе у новому виді спорту привело Єгора до дніпровської команди парабадмінтоністів. Саме там відбулася зустріч двох цілеспрямованих та вольових молодих людей, які згодом зрозуміли, що їх об’єднує не лише спорт, а й кохання.
Повномасштабна війна змінила плани
«24 лютого 2022 року ми мали виїжджати на змагання до Іспанії, – згадує Іванна. – Але зранку дізналися, що почалася повномасштабна війна… У перші дні, як і усі люди, ми були розгублені… На тренування не ходили. Вирішували, що будемо робити. Сумнівалися, чи зможемо тренуватися далі? Як розгортатимуться події? Чимало людей із команди тоді виїхали з країни… Залишилося буквально п’ятеро спортсменів. Тоді наш тренер Дмитро Миколайович звернувся до своїх знайомих у Франції, які займаються бадмінтоном, та запитав про допомогу: чи є можливість прийняти нас, розмістити на якійсь тренувальній базі, щоб ми продовжили займатися у безпеці?
Французи погодилися надати підтримку. І у квітні 2022 року ми з Єгором, інші спортсмени, а також тренер зі своєю сім’єю виїхали до Франції. Там ми перебували близько пів року. Виявилося, що не все так просто, як хотілося б. Сільська місцевість, поля… Поруч не було якоїсь розвиненої інфраструктури. Навіть з’їздити до магазину – проблематично. Але ж радувала можливість продовжувати займатися спортом у безпечному місці. Тренування були напруженими. Раптом я отримала травму лівої руки. А це ж єдина робоча рука. Тоді ми з Єгором повернулися в Україну, щоб я підлікувалася. Відновлення зайняло дуже багато часу. І згодом ми з чоловіком вирішили, що залишимося в Україні. Це було непросте рішення, через яке навіть виникли певні складнощі з тренером.
Ми любимо свою Батьківщину. І, попри воєнні дії, хочемо жити в рідному місті. Всі наші рідні (мої та Єгора) також перебувають в Україні».
Знайшла себе у тренерській діяльності
Нині Іванна вийшла з «великого спорту». Вона шкодує, що внаслідок повномасштабного вторгнення велика команда дніпровських парабадмінтоністів фактично розпалася – багатьох доля розкидала в різні куточки світу. Спортсменка з теплотою згадує ті часи, коли можна було разом тренуватися та відпочивати, ходити на каву, щиро дружити…
Сьогодні Іванна ділиться своїм досвідом з юним поколінням бадмінтоністів: знайшла себе у тренерській діяльності. Іванна каже, що тренерство – її свідомий вибір. Адже отримавши освіту фармацевта-технолога та спробувавши працювати за фахом, дівчина зрозуміла, що це зовсім не її покликання. Тепер здобуває в університеті освіту за спеціальністю «Фізична культура і спорт» та тренує дітей віком 10-14 років. Якщо у Дніпрі будуть бажаючі займатися парабадмінтоном серед дітей з інвалідністю, то радо тренуватиме і їх.
Єгор Гармаш теж вийшов із професійного спорту. Він зосередився на розвитку власного торговельного бізнесу, у веденні якого йому допомагає дружина. Щоправда, Єгор вирішив спробувати у вільний час займатися ампфутболом в команді ГО «ДНІПРО ЧЕСТЬ» .
Іванна та Єгор не вважають себе якимось «особливим подружжям». «Ми відчуваємо себе звичайною парою, – каже Іванна. – Знаєте, що важливо? У нашому ставленні одне до одного немає почуття «жалості» (як це інколи відчувалося від інших людей). Навпаки. Я впевнена, що мій чоловік може все!»
Олена Кубарєва,
фото з особистого архіву Іванни Редьки