Кожна зустріч з Миколою Івановичем Росіцьким, директором ТОВ «Екофілд» Петриківського району — це як незабутній урок мудрості. Завжди прагнемо почути від нього якнайбільше житейської правди про долю села і селян, які проживають у його рідній Чаплинці і у його рідному Петриківському районі. Тут уже більше 30 років Микола Іванович займається улюбленою справою — вирощує овочеві культури на важкому, але родючому чорноземі. І завжди так відверто розповідає про кожен пережитий день у господарстві з труднощами навпіл і здобутками:
«Зранку об’їжджаю усі 160 гектарів, де вже густо зеленіє морква, піднялися під гарячим сонечком і рясними поливами перець і баклажани, дружно зацвіли помідори. Ранню капусту уже збираємо і відправляємо як цього дня нашої зустрічі (на календарі 23 червня) в обласну торгову мережу АТБ, і на Київ. Уже помітно, що цього року відбувається перевиробництво білокачанної, бо про це вже говорять сьогоднішні ціни. А ми все одно вирощуємо її ранню, середню і пізню за строками достигання. От уже підготували плантації для висадження пізніх сортів. Ґрунт, наче перебраний людськими руками, кожна грудочка як розім’ята, а це так на совість працюють наші трактористи, і це правда. Мушу сказати, що один із сортів капусти уже названо іменем мого колеги, керуючого відділком ТОВ «Екофілд» Сергія Олексійовича Калюги — «Kaluga», пропонували зарубіжні винахідники-селекціонери і мені таку історію, але якось в той час було не до того, бо щоденні справи додають неабиякого клопоту у їх вирішенні, а це для мене найголовніше. Жаль тільки, що насіння цієї овочевої культури доводиться купувати угорської селекції, а не української. Хіба що тільки насіння перцю та баклажанів пропонує приватна фірма під маркою української селекції. Прополюємо міжряддя тракторами, маємо фрезерні культиватори, механізовані комплекси для висаджування розсади і в цьому є запорука рентабельності виробництва овочевої продукції. Але тут скажу, що ніяка техніка не в змозі замінити нашу традиційну сапу та людські натруджені руки. Усі 160 гектарів поділені на 8 квадратів по 20 гектарів і кожен тракторист уже може легко зорієнтуватись, де саме йому слід виконати намічену роботу. Ще трішки зайнялися технічними культурами, вирощування яких під контролем Сергія Олексійовича Калюги. Вирощений урожай відправляємо на елеватори: соняшник — на Могилів, кукурудзу — на Балівку».
Ми разом з головним редактором улюбленої усіма читачами обласної газети «Вісті Придніпров’я» Олексієм Семеновичем Ковальчуком вслухалися в кожне слово мудрого українського господаря з Дніпропетровщини. Була б наша воля, такій відданій людині своїй рідній Чаплинці, своїм селянам, своїй улюбленій роботі давно б присвоїли почесне звання «Заслуженого працівника сільського господарства», а то й Героя України. Болить його душа за все, до чого докладаються натруджені людські руки, бо вродився небайдужим до всього на світі. Висаджені горіхові дерева вздовж степового асфальту, наче охороняють від лихого ока овочеві плантації. А якесь із них виявиться пошкодженим з невідомої причини і це помічає Микола Іванович. Бо хочеться господарю, щоб усе прийшлося і укорінялося, а потім зеленіло і гордо піднімалося під самі небеса, радуючи селян. «І коли мене запитують, — продовжив Микола Іванович, — яка моя улюблена овочева культура, то я на те відповідаю чесно: вони усі мої улюблені, в кожну з яких потрібно вкладати кошти і душу. Скажете, що 160 гектарів — це не так і багато, але вони дають, як мінімум, 10 тисяч тонн традиційного борщового набору. Ви запитуєте, кому в майбутньому я зможу передати справу свого життя — овочівництво, то я маю сина Євгена Миколайовича, який працює поруч зі мною, вирішує питання розбудови території господарства, цікавиться новими технологіями в нашій галузі, а ще маю надію і на онука Дениса Євгеновича, який закінчив ліцей з математичним нахилом, але здавалось мені, що виріс він небайдужим до праці на землі. Ви сьогодні бачили, як вивозилася уже непотрібна споживачам минулорічна красуня — морква, можна сказати, на смітник. А який би з неї вийшов вітамінний живий сік, корисний особливо для дітей! І тепер запитую: де ж поділися переробні овочеві та фруктові українські заводи, що юне покоління змушене тепер споживати порошкові напої із штучно винайденими хіміками запахами чи присмаками якогось фрукту або овочу? Це біда, яка давно стукає у двері, а ми вдаємо, що не чуємо. То де ж візьметься те здоров’я української нації?!
Ми багато років виписуємо разом з обласною газетою «Вісті Придніпров’я» ще й журнали «Овочі та фрукти», «Аграрник», «Плантатор», вивчаємо світові досягнення сільськогосподарських наук, і це корисно, а в практиці завжди пригодиться. Я інколи згадую свою юність, коли нам тоді повторювали, що Ленін закликав «учитися, учитися, учитися», а тепер вчувається інше — «красти, красти, красти». Це терзає моє серце і сам себе запитую: до чого дожився наш найпрацелюбніший народ? А відповідь у тому — хто нами керує… От приїздив до нас депутат Демченко, я хотів йому задати питання страшенно наболіле не тільки мені — коли ж будуть на селі путящі дороги, хіба селяни недостойні людських умов проживання на цьому світі?! Бо скільки вже листів-звернень ми з моїми колегами-депутатами надсилали у різні вищі інстанції з проханням поремонтувати горе-дороги в нашому краю — глухо, як в танку, а роки біжать і нікого не мучить сумління. Таке відчуття, що там, у «верхах», комусь нікуди поспішати, мабуть, їм не віриться у всенародне прокляття. А розмова тоді велася тільки про вибори та ще й радили агітатори за кого голосувати.
Мій батько родом з Тернопільщини. Я часто провідую своїх родичів, і ви б бачили, як там доглядають кладовища. А це ж остання дань пам’яті про наших предків. Нам би всім навчитися, як шанувати тих, від кого ми прийшли у цей світ.
Я люблю своїх сина Женю і дочку Люду, своїх чотирьох онуків, хочеться для них впевненого майбутнього. Тому я вболіваю за все, що діється в моїй державі, бо я українець. Хочете знати, що за 30 років незалежності у нашому селі побудувались тільки 3 будинки, а за попередні десятиліття — 300, бо люди не бачуть перспективи, молодь не залишається біля батьків, щоб тут жити і працювати. Я з самого початку 90-х обираюсь у депутати сільради і райради. Наш районний депутатський корпус багато років очолює розумна жінка Наталія Іванівна Коваленко, я, скажу вам, ніколи не чув про неї жодного поганого слова. Ми всі голосуємо тільки за розумні рішення, і це важливо. Тому й надалі буду захищати своїх земляків від неправди і планую продовжити свою депутатську діяльність уже в Чаплинській сільраді. А як хочеться, щоб українці не шукали собі заробітку в інших кутках світу, а у себе вдома, в рідній стороні своєю працею мали усе потрібне, щоб життя було в радість.
У нашому ТОВ «Екофілд» ми цінуємо толкові грамотні кадри. Уже 10 років працює зі мною Сергій Олексійович Калюга, керуючий відділком, знаючий, досвідчений працівник у сільському господарстві. І головний бухгалтер Світлана Анатоліївна Меленчук яка веде уміло і грамотно усю фінансову справу ТОВ «Екофілд». І це правильно, що головні спеціалісти постійні. А тепер трохи про інше, бо вважаю, що демократія — це не вседозволеність, а дотримання законів держави, в якій ми співіснуємо. А щоб закони не порушувались, потрібні у владі правильні, совісні, компетентні люди. Їх по Україні немало. І ще скажу, як важливо керівнику дати шанс виправитись тому, хто колись звернув не в той бік дороги життя і помилився. Ось так у свій час ми підтримали Сергія Колодку, побудували йому будинок, в якому тепер виростають його троє діток. Костя Коритько пройшов нелегкий шлях, як-то кажуть, в люди, а ми йому повірили, приписали у себе, щоб сам твердо змінив свою долю на кращу і зараз у нас добре працює. То ж вважаю, я повторюся, щоб усі зрозуміли, як важливо вчасно підтримати людину, не дати впасти. Кажуть, що кінь на чотирьох ногах і той може спіткнутися. А як хочеться, щоб усі люди були здоровими і раділи кожному прожитому дню. Я завжди вірив у трудящу людину — найвище створіння природи. Можна було б багато ще розповідати про селянську долю, але робота кличе і на цьому скажу: до наступної зустрічі в улюбленій газеті «Вісті Придніпров’я». З повагою ваш Микола Росіцький».
Лілія Данилюк,
заслужена журналістка України