9 червня – день пам’яті видатного представника української музичної культури XX століття, провідного діяча Союзу українських професійних музик, композитора, піаніста, музичного критика, педагога, диригента, доктора мистецтвознавства – Василя Барвінського.
ГІДНИЙ СВОГО РОДУ
Василь Барвінський народився у лютому 1888 року у Тернополі (колись – землі Королівства Галичини та Володимирії, Австро-Угорщини, нині – Тернопільська область України). Рід Барвінських – один із найдавніших і найвідоміших визнаних діячів української культури. Прадід майбутнього композитора, Мартин Григорович, у 1830 роках був ректором Львівського університету.
Дядьки також прислужилися національній культурі: Володимир заснував у Львові найвпливовішу українську газету «Діло» (Львів), а Остап – відомий як автор історичних драм. Батько Василя, Олександр Барвінський, був діячем освіти: впроваджував українську мову в середніх і початкових школах Галичини, видавав українську періодику і підручники з історії та літератури. Як посол австрійського парламенту захищав національні інтереси галичанських українців. Підтримував зв’язки з письменником, музично-культурним діячем, педагогом Сидором Воробкевичем; поетом Пантелеймоном Кулішем; композитором і диригентом Миколою Лисенком та іншими відомими особистостями.
Саме Лисенко, почувши гру Василя на роялі, порадив батькам серйозно навчати його музики. Мати хлопчика, співачка і піаністка Євгенія Барвінська, стала синові першою вчителькою. Була обдарованою людиною: крім музики, займалася живописом; керувала співацьким товариством «Боян» у Львові, хором у Тернополі і першою відзначила талант юної хористки Соломії Крушельницької.
ТВОРЧІ «СХОДИНКИ»
Подальшу освіту Василь здобув у Львівській консерваторії, але по закінченню вступив на юридичний факультет Львівського університету. Втім, провчившись рік, зрозумів, що юриспруденція – «не його». Аби удосконалити професійні музичні навички, виїхав до Праги і вступив до Карлового університету, де слухав лекції відомих чеських митців. Серед них був видатний композитор і педагог Вітезслав Новак. Саме він заохотив Барвінського до вивчення української пісні та створення власних творів.
Під впливом Новака були написані «Українська рапсодія» для фортепіано з оркестром; секстет і низка фортепіанних п’єс, присвячених Миколі Лисенку. У Празі Василь Барвінський зустрів своє кохання – старшу доньку видатного українського вченого-фізика та громадсько-політичного діяча Івана Пулюя – Наталю.
У 1915 році подружжя повернулося до Львова, де композиторові запропонували посаду директора та професора Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. Також очолював хорове товариство «Боян», виступав із концертами у Києві, Харкові, Одесі й Дніпропетровську. У 1917 році написав кантати до творів Тараса Шевченка, трохи пізніше – увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
У 30-ті роки Василь Олександрович упорядкував збірку народних пісень для фортепіано з 38 композицій. Приблизно тоді ж вийшли збірки колядок і щедрівок, а також дитячі п’єси. Барвінський продовжував наполегливо і вдало творити в різноманітних жанрах. Писав кантати, ораторії, п’єси і пісні на слова Івана Франка й інших вітчизняних митців. Опрацьовував та інструментував твори відомих українських композиторів. Регулярно виступав на радіо, брав участь у лекціях-концертах.
У львівському часописі «Українська музика» публікував власні спогади, статті й рецензії з історії музики. Барвінського вважали одним із найвідоміших українських митців, що підтвердило масштабне святкування 25-річчя його творчої діяльності в 1938 році.
«СПАЛЕНА» МУЗИКА
У 1939 році радянська влада вирішила використати бездоганну репутацію Василя Барвінського у своїх інтересах. Його обрали до складу Народних Зборів Західної України, які проголосили приєднання західних областей до СРСР. Водночас митець очолив Львівську консерваторію та львівське відділення Спілки композиторів України.
Обіймаючи офіційні посади у 1939-1941 та 1944-1948 роках, він написав низку творів, переважно вокального жанру, після чого його життя всіма сторонами «вивернулося навиворіт». Композитора зарахували до «буржуазних націоналістів». Ще у серпні 1947 року перший секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький надіслав до Лазаря Кагановича телеграму, в якій попросив санкцію на арешт сім’ї Барвінських і проведення показового судового процесу.
29 січня 1948 року Василя і Наталю Барвінських було заарештовано. Вже 13 лютого, за тиждень до 60-ліття Василя Олександровича, у великій залі львівської консерваторії зібрали весь колектив закладу. Втім про жодне святкування не йшлося… Під величезним тиском композитор був вимушений підписати «дозвіл» на знищення своїх музичних творів, які перебували у рукописах і не були оприлюднені. Їх безжально знищили – спалили на подвір’ї консерваторії, яку він очолював багато років. Подружжя отримало вирок – 10 років ув’язнення у Мордовії: шансів повернутися майже не було.
Ці страшні роки Василь Олександрович і Наталя Іванівна провели у сусідніх таборах, але бачитись не могли. Одному з в’язнів, художнику Василеві Конашевичу-Сагайдачному, композитор якось розповів: «Закидали мені зв’язок з українською дивізією «Галичина». Це тому, що ніби мій брат був лікарем у дивізії,.. належав до ОУН і вів антирадянську діяльність. Що мої музичні твори є живим свідоцтвом обвинувачення, що я є класовим ворогом і належу до контрреволюції. На жахливих допитах, котрі я переніс під час слідства, мене били і змушували підписувати якісь папери, а що було в них написано, і понині не знаю. Внаслідок цього я оглух на ліве вухо… На другому році слідства я втратив пам’ять, яка повернулася за шість років. У моїй справі не було жодного суду, та якимось «особым советом» був засуджений на кару смерті… Усе, що мав, конфіскували». Попри заборону, Барвінський продовжував писати і в ув’язненні, бо не міг жити без творчрсті.
ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ
У 1958 році 70-річний композитор вийшов на волю і повернувся до рідного Львова. Йому заборонили займатися педагогічною працею і навіть заходити у приміщення консерваторії. Останні роки життя Василя Барвінського минули в пошуках засобів до існування та намаганні по пам’яті відновити знищені твори. У відчаї митець називав себе «композитором без нот».
На жаль, сил і часу на це не вистачило: 9 червня 1963 р. він відійшов у засвіти і був похований у Львові на Личаківському цвинтарі. Прижиттєвої реабілітації він не дочекався – це сталося в 1964 році. Втім його ім’я залишалося викресленим із української музики до кінця 1980-х років.
Лише з 1988-го про Барвінського почали згадувати – писати про нього та друкувати його твори. У 1990 році побачила світ перша ґрунтовна монографія, присвячена композиторові. Ім’ям Барвінського названо вулиці, музичні заклади.
У Тернополі, Львові, Івано-Франківську проводяться іменні фортепіанні конкурси, а в Дрогобичі створено Науково-культурологічне товариство, основним завданням якого є вивчення й популяризація творчості галицького митця, який присвятив своє життя служінню українській музичній культурі.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Один із учнів Василя Олександровича, Роман Савицький, згадуючи вчителя, казав: «Жодна нотка в його композиціях не є зайвою, бо кожна з них – це окремий світ, якого Василь Барвінський не віддав би за гори золота». А ось слова самого композитора: «Ніколи не зневірюйтеся. Музичний шлях… часто буває всипаний квітами-ружами, проте й вони мають колючки, які не раз ранять руки до крови. І тільки той є правдивим музикантом, хто любить це мистецтво і, незважаючи на невдачі, не полишає його».
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)