«Вишиванка моя, вишиваночка»: святковий день на Дніпропетровщині (Фото)

«Вишиванка моя, вишиваночка»: святковий день на Дніпропетровщині (Фото)

21 Травня 2020 Культура, Статті

Щороку третього четверга травня в Україні відзначають День вишиванки. Нині, 14-й рік поспіль, святкуватимуть 21 травня за участю також Канади, США, Німеччини, Італії, Франції, Португалії… Незабутні враження справляють сім’ї, школярі і студенти, працівники в трудових колективах, котрі одягають цього дня вишиванки, що дісталися у спадок від бабусь і матерів,  виготовлені власноруч, або придбані у неперевершених майстринь-вишивальниць, котрими славиться кожен регіон нашої країни.

Оспівана краса

«Вишиванка моя, вишиваночка, приміряла тебе моя мамочка. Одягала тебе, підростаючи, і про доню свою ще не знаючи…». Цю пісню залюбки співає на своїх концертах – виступах у різних слухацьких аудиторіях знаменитий народний фольклорно-етнографічний гурт «Криниця» з Підгородного, що на Дніпропетровщині. Написала її одна з найдавніших учасниць колективу Марія Іванівна Заугольна – автор поетичної збірки «Степова перлина». Під час першого студійного запису народного гурту «Криниця» на обласному державному радіо в 1992 році співучі жінки прибули у вишиваних іще їхніми матерями сорочках, краса яких вбирала очі: дрібно вишивані хрестиком, без канви, у лічбу, замаяні маками та ружами – трояндами, зібрані біля вуставок у дрібнюсінькі, особливого роду складочки. Вони свідчили про те, що коли одягають материнські вишиванки і виходять на сцену, то де й страх дівається – співається їм ніби легше, вільніше. За 31 рік концертної діяльності не було такого виступу, де б «Криниця», співаючи старовинні українські пісні, не міняла сценічне вбрання в українському стилі на вишиті їхніми мамами чи й бабусями барвисті сорочки, червоно-чорний рослинний чи геометричний орнамент яких зачаровує всіх: від малого до старого. За ці десятиліття чудовим співом учасниць гурту й автентичними строями захоплювалися глядачі не лише України, а й Польщі, Угорщини, Болгарії, Білорусі. Їхні козацькі пісні занесені до спадщини ЮНЕСКО. І до Всесвітнього дня вишиванки «Криниця» тепер уже з юною «Криниченькою» готується, як до великого свята ( щоправда, з жалем говорять нині про те, що відзначатимуть його онлайн через пандемію, що накрила й Україну).

Магічний зв’язок

Пісні «Криниці», їхні автентичні строї – вишиванки з бабусиної скрині та барвисті хустки, запинатися якими жінок вчила сама Лідія Орел – відомий український етнограф із Києва, – все це озвалося в душі чудової поетеси Наталки Нікуліної блаженним щемом, який здатне зродити тільки справжнє мистецтво. Тим паче, що й самій поетесі не байдужі були такі види українського традиційного мистецтва, як вишивання, плетіння гачком і спицями, витинання, шиття стилізованих україн­ських строїв: суконь, сорочок, ­спідниць, блузок.

На українському відділенні історико-філологічного факультету Дніпропет­ровського державного університету (нині Національного імені Олеся Гончара) серед однокурсників – 45 дівчат і п’ятьох хлопців – Наталку Нікуліну око вирізняло практично миттєво: тендітна світловолоса юнка з косою навколо голови; спокійна, виважена мова; ясний погляд гарних світло-сірих , інколи ніжно – голубих очей; одягнута ніби й по-міському, але все ж зовсім не схоже на ту певну стильову стандартність, масовість, що зазвичай визначає юрбу. Однокурсниці не залишалися байдужими до вбрання Наталки, бо майже щодня бачили її на лекціях у чомусь іншому, що було і до лиця їй, і скромно, але зі смаком виготовлене. Особливо вона полюбляла вдягати вишиті блузки і сукенки. І завжди ділилася схемами узорів, які подобалися дівчатам. Шити, в’язати, вишивати, осягати кулінарні секрети Наталю навчала бабуся Вікторія Зимбалевська, котра в дівоцтві вчилася у Петербурзі оперного співу, але через проблеми із зором так і не вийшла на велику сцену.

Вишивала Наталка сукні та блузки, а ще рушники «хрестиком» (його ще називають болгарським), гладдю, мережкою, використовуючи геометричні й рослинні орнаменти з перевагою червоного кольору, жовтого чи зеленого, як це характерно для старовинної вишивки Придніпров’я, та «білим по білому», подібно до сорочок Полтавщини. Через віки й тисячоліття озивається «той незнищенний ген краси», що процвітає й нині в наших душах – українська художня вишивка, яка ввібрала в себе життєві радощі й печалі нашого народу. Слово «вишивка» грецькою мовою означає «космос». Українці ж завжди відчували магічний зв’язок із небом і матінкою-землею, рослинним і тваринним світом і перекладали відчуте та пережите, зокрема, на біле полотно – символічне життєве поле, на якому снувалося прядиво життя.

Червоне – то любов…

Вишиваючи сорочки червоним, бо то – любов, і чорним – то журба, тим самим вишивали життя, призначене долею рідній людині. Наш народ створював найрізноманітніші художні і вжиткові речі і в «передрік голодомору… І рік воєнний…» (за Наталкою Нікуліною). Цей незнищенний ген краси озвався в душі зовсім тоді ще молоденької Неоніли Стрільчук.

Неонілу Павлівну – маму відомої режисерки Дніпропетровського обласного державного радіо Галини Савченко – в побуті звали більш по-домашньому: мама Ніна, бабуся Ніна, тьотя Ніна. В перші роки незалежної держави Україна Ніни Павлівни (після тяжкої хвороби) не стало. Залишилися вишиті нею українські строї – жіночі й чоловічі: сорочка – вишиванка, спідниця, запас­ка, пояс, чоловіча сорочка, що вражали красою всіх, кому їх  показували.  Потому Галина Савченко розповіла, що мама навчилася вишивати, в тому числі й українські узори, в таборах ГУЛАГу у своїх посестер. Згадувала мамині розповіді про те, як раділи ув’язнені жінки, коли вдавалося з риб’ячих кісток виточити голку, щоб щось зшити чи вишити на маленьких клаптиках тканини, які теж важко було віднайти в табірних умовах. Але ж шукали, переховували від наглядачів, берегли, як найдорожчий скарб. Отак Ніна Павлівна і навчилася української вишивки в сталінських застінках, а вже на волі всю душу вкладала у своє вишивання.

Код етносу

Вишиванка для українського народу – своєрідний унікальний код власного етносу із зашифрованими оберегами, символами та знаками. День вишиванки – свято відносно нове, покликане сприяти єдності і культурному відродженню глибинних національних традицій, але поки що не набуло офіційного статусу. Зародилося воно в 2006 році в Чернівцях, коли студенти Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича запропонували провести акцію «Всесвітній день вишиванки» й одного дня прийшли до вишу в українському традиційному вбранні. Згодом свято День вишиванки вийшло на всеукраїнський рівень, до нього приєдналася українська діаспора в усьому світі, а також представники різних національностей у різних країнах, підтримуючи Україну в її прагненні долучитися до європейської спільноти.

Щороку, на Всесвітній день вишиванки, навіть перебуваючи вдома, я знову і знову дістаю вишиванку і вдягаю на себе, як це роблю і в інші святкові дні. Вишиванка присутня в моєму житті з дитинства: мамина сорочка, придбана нею ще в дівоцтві як придане майбутньої нареченої, татова, доньчина – привезена з Яремчі; потім дарувала вишиванки онукам, маю власні – святкові і буденні. Із маминих спогадів знаю, як їй – молоденькій учительці початкової школи Мілі Миколаївні Швець (Боговик), під час німецької окупації довелося переховувати від грабіжників у печерах Сухачівських круч своє весільне придане, а серед нього і розкішну вишиту сорочку.  Збережена вишиванка потім ще не раз послужила аматорам народного театру, котрі ставили на сцені місцевого клубу українські класичні п’єси і завжди просили у Мілі Миколаївни її вишиту сорочку для виступів, у чому вона ніколи не відмовляла. І мені в дитинстві й нині завжди приємно вдягнути мамину вишиванку, яка ніби додає при цьому сил і настрою.

Таїса Ковальчук,

фото з архіву автора

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Прокрутити вгору