У січні 2022 року подружжя з Харкова подало заяву на розірвання шлюбу. Це не було чимось спонтанним – непорозуміння накопичувалося роками. Шлюбний човен на плаву не втримали навіть діти – 12-річна Марічка і 3-річний Тарас. Іван та Оксана не знаходили спільної мови, висували чимало претензій один до одного. Чоловік – власник невеликого, але прибуткового бізнесу – ніколи не шкодував для сім’ї грошей. Однак дружина була постійно невдоволена рівнем життя. Родина мешкала у трикімнатній квартирі в елітній новобудові.
Один раз на рік вони відпочивали за кордоном, зупинялися в п’ятизіркових готелях. У дітей – няня на пів дня, Оксана мала змогу відвідувати салони краси та СПА. А також її шафа поповнювалася брендовими речами. Жінці весь час хотілось іще більше розкоші. Але Іван вважав, що потрібно мати певні заощадження. Оксані було важко зрозуміти це – їй кортіло витрачати гроші, не думаючи про можливі «форс-мажори».
До того ж чоловік не був ідеальним. Із кожним роком усе менше приділяв уваги дружині, був повністю поглинутий роботою і навіть наодинці з Оксаною думки були десь далеко. Якийсь час вона намагалася налагодити стосунки, та згодом змирилася з цим. Можливо, тому й стала перейматися більше матеріальним.
Залишався тиждень до дня розлучення, коли вранці 24 лютого прогриміли вибухи… Іван неохоче згадує той ранок та весь жах, який довелося пережити його родині. Під час повітряної тривоги вони ховалися у коридорі – за «правилом двох стін». Та через кілька днів, коли Іван із дружиною пили каву на підлозі у коридорі, а діти спали поруч, пролунав дуже гучний вибух…
СХОВИЩЕ У ПІДЗЕМЦІ
«Підлога здригнулася, почули, як розліталися на дрібні шматочки шибки. Ми з дружиною кинулися закривати собою дітей – це був інстинкт, бо ніколи було аналізувати, – розповідає «Вістям» Іван. – Через кілька хвилин стало чутно сирени швидких та рятувальників. Ми ніби приросли до підлоги, не могли поворухнутися, боялись залишати коридор. Якось намагалися заспокоїти дітей, які плакали та сильно тремтіли. Згодом мені зателефонував сусід. Запитав, чи все у нас нормально і розповів, що був «приліт» у сусідній будинок… Коли побачили, як із-під завалів дістають постраждалих, вирішили, що надійніше все ж таки перебратися до найближчої станції метро».
Не гаючи ні хвилини, Іван з Оксаною наповнили два великих похідних наплічники (ще до народження доньки вони були активними мандрівниками). Речі збирали з розрахунком на те, що додому вже можуть і не повернутися. Все ж надія була, тому Іван разом із сусідом, який йому допомагав, закрили фанерою віконні рами.
Перші три доби життя на станції метро виявилися важкими. Величезна кількість людей, холод, нестача води та харчів… І хоча неподалік знаходився супермаркет, вийти за продуктами боялися, тому що днями і ночами були постійні обстріли. Згодом уже трохи призвичаїлись до таких умов. Краще стало, коли волонтери привезли теплі матраци, воду та їжу.
ДОБРОТА ТА ЄДНІСТЬ
«У метро провели близько трьох тижнів. Ми були у шоці від проявів доброти та єдності людей. Усі довкола ділилися харчами та водою, підтримували один одного морально. Збиралися групками і по черзі читали вголос новини, заощаджуючи так заряд акумуляторів на телефонах. Для дітей облаштували ігрову зону – підлогу вкрили кариматами та ковдрами. Туди знесли іграшки, періодично вмикали мультфільми на планшетах. Малеча безтурботно гралася, дзвінкий сміх нагадував мирне минуле та вселяв надію на краще майбутнє. А з іншого боку станції народжувала жінка… – згадує зі сльозами на очах Оксана. – А я сиділа на підлозі, спершись об стіну, і думала про своє життя, намагаючись збагнути, коли стався початок кінця наших з Іваном стосунків. Адже колись ми були закохані та щасливі. Не могла зрозуміти і те, чому ще нещодавно я мала більшу радість від шопінгу та СПА, ніж від спілкування зі своїми дітьми. Тими страшними днями відчувала таку сильну любов до них та до чоловіка, як ніколи. Над нами гуркотіли вибухи, а я насолоджувалася кожною хвилиною спілкування з ними і просила Бога зберегти наші життя».
Якось Іван зайшов до чату, в якому спілкувались мешканці їхньої багатоповерхівки, і відчув, як запаморочилось у голові… У повідомленні було сказано, що в їхній будинок влучила ворожа ракета – всі квартири зруйновано. Ця новина остаточно переконала, що слід виїхати в більш безпечне місце, адже повертатися все одно нікуди.
У ПОШУКАХ БЕЗПЕКИ
Місцевість біля станції метро постійно обстрілювали. Дочекавшись тимчасового затишшя, вони віднесли речі у машину. Їхати вирішили до Дніпра. Дорога була нелегкою – спочатку затори при виїзді з міста, потім довжелезна черга на автозаправці.
Коли виїжджали з Харкова, Оксана знайшла варіант житла, яке здавали на місяць із можливістю подовження. Під’їжджаючи до Дніпра, зателефонувала власниці квартири і вже через годину розглядали помешкання. Всі домовленості тривали хвилин тридцять.
Ранок наступного дня почався з масштабної закупівлі у супермаркеті, куди вони відправилися всією родиною. Потім Оксана з Марічкою влаштували генеральне прибирання, а чоловік із сином гуляли парком і насолоджувалися тишею. Але спокій був недовгим. Через кілька діб ворог завдав ракетних ударів по Дніпру. Оксана з дітьми вже не витримували нервового навантаження. Вони були впевнені, що приїхали в безпечне місце, та страх і паніка охопили їх знову. Тому на сімейній раді було вирішено, що поїдуть із країни.
«Я відвіз родину до Львова, де вони сіли на потяг до Вроцлава. Неможливо передати словами, який сильний розпач я тоді відчував. Звісно, я радів, що рідні будуть у безпеці. Та все одно мені здавалося, що десь у душі утворилася зяюча діра», – не приховуючи емоцій, які викликали спогади, розповідає Іван.
МРІЯ ПРО ПЕРЕМОГУ
Повернувшись до Дніпра, чоловік вирішив весь свій час приділити допомозі ЗСУ та переселенцям. Воювати піти він не міг за станом здоров’я, але не хотів залишатися осторонь – прагнув зробити все можливе для наближення перемоги України. Він приєднався до однієї з волонтерських організацій, брався за будь-яку роботу.
Власний бізнес в умовах війни «стояв на паузі». На якийсь час вистачало заощаджень, частину з яких Іван іще в перші тижні війни перерахував на підтримку армії. До речі, тепер Оксана зрозуміла, як важливо відкладати гроші. На оренду квартири та інші витрати у Польщі коштів вистачило б іще приблизно на пів року. Ретельно прослуховуючи новини, Оксана зробила висновок, що війна може тривати довше, ніж цей строк, а спустошити всі заощадження вона не хотіла. Після перебування трьох місяців у Вроцлаві, жінка вирішила повернутися у більш-менш спокійне місто Дніпро. «Чесно кажучи, я була рада поверненню, – зізнається Оксана. – Ми з дітьми дуже сумували за татом, а він за нами – ще більше. А також я ніколи не думала, що так сильно не вистачатиме рідної землі».
На початку липня відбулося зворушливе возз’єднання родини. Небезпека, страх та відстань дуже зблизили подружжя. Про розірвання шлюбу ніхто навіть не згадує, тим паче, що документи на розлучення згоріли разом із житлом. Нещодавно Іван влаштувався на роботу, а у вільний час продовжує допомагати волонтерській організації.
Чоловік дивується, як війна змінила цінності. «Дружина забула про любов до брендового одягу та інших проявів розкоші. Вона радіє простим речам – посмішці дитини, сімейній прогулянці за гарної погоди, запашній каві… – розповідає Іван. – А я працюю стандартний робочий день, а не до пізньої ночі, як раніше. Проводжу більше часу з Оксаною. Також і з дітьми спілкуємося значно частіше – зрозумів, що майже не знав їх. Батьківське піклування раніше проявлялося більше через гроші. Тепер ми разом ходимо на дитячий майданчик, читаємо книжки, граємо в настільні ігри… З донькою спілкуємося на різні теми.
Виявляється, вона дуже кмітлива. Був приголомшений, що за минулий рік Марічка прочитала п’ятдесят книжок. Мабуть, дружина розповідала, та я тоді не слухав… Тарасик також не відстає – в свої три з половиною рочки багато знає та вміє. Наприклад, достатньо добре читає та пише, а в розмові гарно будує речення рідною мовою. Нещодавно почали з ним вивчати англійський алфавіт. У нашій родині тепер панує мир. Та найзаповітніша мрія – щоб мир настав також і в Україні».
КАТЕРИНА ЧЕРЕДНИЧЕНКО
фото із відкритих джерел