Війна змінила життя кожного українця. Хтось пішов воювати, хтось втратив рідних, хтось лишився без дому, а наша героїня – вчителька Ірина Фінчук-Цвіркун з Покровської громади Синельниківського району, що на Дніпропетровщині – була змушена покинути разом зі своїми дітьми Батьківщину заради безпеки і тимчасово оселитися у польському місті Люблін.
– Пані Ірино, що спонукало вас виїхати за кордон?
– Як і для кожного українця війна стала для мене тригером. Я зрозуміла, що ми з дітьми знаходимося в небезпеці і розуміла, що вирішувати треба швидко, доки ситуація ще дозволяла. І тому не вагаючись покинула рідний край, аби перечекати небезпеку.
– Там у Любліні Ви часто виступаєте на вулицях їх Старого міста. Як саме і чому почали брати участь у вуличних виступах?
– До війни я часто співала в хорі Водянського будинку культури і дуже це любила. Але навіть не уявляла, що це так знадобиться згодом. Сидячи за кордоном дуже хотілося бути хоч трохи корисною для своєї Вітчизни, тому коли побачила у травні оголошення в Фейсбук від дівчинки з України, що вона збирає хор для вуличного співу аби збирати кошти для ЗСУ, я не вагаючись приєдналася до цього руху. І жодного разу не пожалкувала, адже користь від наших концертів справді є.
– Розкажіть детальніше про виступи. Де, коли і як проходили? Хто слухав, як ставилися до цього поляки?
– Ми збираємся щонеділі у раніше узгодженому місці і починаємо наші співи просто неба. Співаємо відомі українські пісні. Поляки завжди підтримують наші виступи, а українці часто підспівують. Інколи нам доводиться по декілька разів переспівувати свій плейлист, бо наша аудиторія не виявляє бажання розходитися і жадає продовження.
– Хотілося б дізнатися трохи детальніше про те, що найбільш охоче слухають глядачі, яку пісню особисто Вам найбільше подобається виконувати?
– Наш плейлист складається з найбільш відомих українських пісень, як сучасних, так і більш давніх, але безперечно всі вони відомі в будь-якому куточку неньки. Усі наші виступи завжди починаються з Гімну України, який, до речі, наша аудиторія любить найбільше і завжди підспівують нам. А от особисто мені більш за все подобається співати «Одну калину» Софії Ротару і, звичайно ж, пісня-символ нашої війни «Ой, у лузі червона калина» у сучасному виконанні Андрія Хливнюка, зачепила моє серце так само, як і серця мільйонів українців, адже вона є нашим гаслом, криком наших поглинутих війною душ.
– Як Ви розуміли, що аудиторії подобаються ваші концерти?
– По-перше, це видно по людях, які завжди охоче підходять послухати нас. От наприклад, нашим улюбленим місцем є площа Ринок, на якій ми розташовуємося по один бік вулиці, а з іншого боку знаходяться невеликі кафе, в яких працює чудовий персонал, котрий завжди нас підтримує, а іноді, вони ще й підспівують. Та й звичайні перехожі, здебільшого українці, приєднуються до наших співів. По-друге, за весь час ми жодного разу не зібрали менше трьох тисяч злотих. Я вважаю, що це позитивний результат. По-третє, у Європі з публічними виступами все суворо, але на нас жодного разу не поскаржились до поліції, що вказує на відсутність невдоволення в суспільстві. Навпаки – нас завжди підтримували і часто знімали на телефони та викладали в соцмережі.
– Розкажіть трохи детальніше про ваш хор. Хто в ньому співає?
– У нашому хорі співають українці. Їх вік абсолютно різний, участь брали як дорослі, так і діти, як студенти, так і жінки зрілого віку. Наші дівчата приїхали з різних куточків Батьківщини. Та й колектив непостійний, адже багато хто приїжджав у Польщу, а згодом повертався до України, або їхав далі в інші куточки світу. Постійних учасників у нас лише декілька.
– Як наразі проходять ваші виступи, адже погода вже зовсім не літня?
– З вересня місяця ми прийняли рішення призупинити виступи, адже надворі холодно, що не є прийнятним для співів.
– Чи сумуєте Ви за виступами?
– Звісно сумую, адже це був наш спосіб бути корисними для Батьківщини. Але це не означає, що тепер я сиджу без діла і нічого не роблю для України. Кожного разу, коли проходять, якісь масові заходи чи акції, я обов’язково їх відвідую. А ще я допомагаю українцям, які тут знаходяться, а точніше їх дітям. Оскільки за освітою я вчитель, то з травня в Польщі я працюю асистентом для польського вчителя в українській групі Люблінської школи.
– Що Ви плануєте зробити після закінчення війни?
– Перш за все – повернутися додому до України, а все інше потім обов’язково встигнемо.
Діана Ходарченко