Семен Ковальчук

«Селянський син по духу, по уму…»

14 сентября 2022 Новини, Регіон

14 вересня Семену Даниловичу Ковальчуку мало б виповнитися 80 років. Його багатогранна творчість, особливий характер, відношення до людей завжди заслуговували поваги та шанування. Тож, скільки б часу не минуло, Семена Ковальчука пам’ятатимуть не тільки рідні, друзі, колишні колеги, поціновувачі його таланту, але й усі, хто знав цю світлу, шляхетну людину.

…Чистий, мов ранковий схід сонця, погляд. Теплі-теплі руки. Тихий, лагідний, наче легесенький вітерець, голос. Хоч цей же голос деколи бував, мов грім. Це коли над отими очима, що наче ранковий схід сонця, раптом нависало павутиння несправедливості. Тоді такі блискавки шугали, такі громи гриміли, що хоч вуха затикай!.. До речі, все по справедливості: світла, вмита вранішніми росами душа завжди бажала повноцінного (в усіх його вимірах!) люд­ського добра, люд­ського щас­тя, людського процвітання. Й щоб ніде (ніде!) не знаходилося місця бур’янам, а поле життя завжди золотилося життєдайним колоссям.

Ось таким він був — Семен Данилович Ковальчук. Багатогранний талант! Журналіст. Поет. Прозаїк. Глибоко шанована особистість не лише в дніпропетровських творчих колах, але і в трудових колективах, де завжди був визнаним — і завжди очікуваним! — автором своїх репортажів, нарисів, критичних кореспонденцій, публіцистики. Цими днями Семену Даниловичу мало б виповнитися 80 років. Згадаємо добрим словом цю світлу й прекрасну людину.

А згадувати є що. І рідним, і близьким, і друзям, і усім, хто знав його. Досить сказати: «Семен Ковальчук» — і перед тобою вмить на повен зріст його постать. І ти згадуєш якісь конкретні ситуації та події, пов’язані з цим прекрасним іменем. А їх було, хоч греблю гати. Досить, наприклад, згадати, як після третього курсу держуніверситету його запросили працювати на обласне радіо. Запросили! Студента! А запросили тому, що вже на той час у нього не просто проклюнулося, а, що називається, досконало розвинулося досить оригінальне вміння змістовно й кваліфіковано говорити, як про тодішні будні (до речі, як про позитивні ситуації, так і небажані недоліки), так і про велич тих, хто або натирав мозолі, або, як він казав, «думав клепкою» і про день нинішній, і про день завтрашній. Власне, саме такими й були провідні теми його журналістських старань. Така ось цікава деталь: більше подібних запрошень із будь-яких редакційних колективів ніхто зі студентів ніколи не отримував.

Семен Данилович чимало років відпрацював на Дніпро­петровському обласному радіо (до речі, разом із дружиною Таїсою Миколаївною), а також в обласній газеті «Зоря». Його радіорепортажі завжди із величезним задоволенням (і це ніяке не перебільшення) слухали в кожній родині. Аудиторія слухачів була досить солідною: на той час Дніпропет­ровщина мала понад мільйон домашніх радіоточок. Близько ста тисяч примірників сягав тоді і наклад «Зорі». Так що ім’я Семена Даниловича було досить і досить знаним.
Він був прекрасним сім’янином. Обожнював свою дружину і завжди гордився своїми нащадками — Лесею та Олексієм. Він був тим батьком, який бачив у дітях своє продовження. Його син Олексій пішов батьківською стежкою, нині очолює обласну газету «Вісті Придніпров’я» та обласну журналістську організацію. А щоб діти краще пізнавали світ, Семен Данилович досить часто брав їх у відрядження із собою: сіли в машину — й хоч аж до найвіддаленішого району області! Він ніколи не забував і про село Піщу, що на Волині, де народився…

Про все це, як і про багато-багато чого іншого з життя та творчості нинішнього ювіляра, можна прочитати у досить солідному виданні «Семен Ковальчук. Віддайте мені мене…» (упорядник видання Таїса Ковальчук). Цю книгу було видано в 2019 році з такою ось несподіваною на той час позначкою «До 80-річчя від дня народження». Тобто 80-річчя — у 2022 році, а видання, присвячене цій ювілейній даті, побачило світ значно раніше.

Як ставитися до цього? Відповідь однозначна: з величезною повагою. Тобто до нинішньої ювілейної події родина Ковальчуків готувалася заздалегідь, зібравши у цьому виданні поезію, прозу, листи, знімки та щоденникові записи Семена Даниловича, а також низку спогадів колег та друзів, які добре його знали. Книга, видана в твердій обкладинці, вийшла досить солідною — 596 сторінок. Як сказано тут у передньому слові: «Видання здійснено коштом родини Семена Ковальчука: дружини Таїси, доньки Лесі Шаєнко (Ковальчук) з чоловіком Борисом і дітьми Астою й Максимом, сина Олексія Ковальчука з дружиною Наталією й донькою Анастасією». Без усякого перебільшення, це не просто рідкісне видання, а по-справжньому доб­рий приклад того, як на родинному рівні треба шанувати й берегти імена усіх тих, хто вартий не лише родинної, але й державної шани та поваги…

Семен Данилович був прекрасним поетом. Кажу це не тому, що в ювілейні дні треба говорити про ювіляра щось винятково тільки добре. Вимір інший: будь-­які літературні речі завжди оцінюються їхнім літературним рівнем. Поетичні також. І коли такий належний літературний рівень є — значить, усе нормально, значить, ти поет. А немає — ти лише римувальник, і не більше того.

У Семена Даниловича належний літературний рівень був. Прочитаймо хоч би оці його рядки: «Я бачив рай на перевтомі літа…» (Як здорово! Рай — на перевтомі літа!..) Або ось тут: «Згасло сонця полум’я, заховався день..» (Отже, уже надвечір’я. І сказано про це не буденно, а поетично). А ось, будь ласка, ціла картина: «Червоне листя падає і стогне розбитими серцями на землі…» (Ну як — почули отой стогін?..) А ось тут — така ніжність, така ніжність! — «У зеленім платтячку рідна далина…» (Як вам ця гарнюлька в зеленому платтячку?) Хоч у Семена Даниловича були не лише ліричні поезії, але й поетично-громадянське осмислення небажаних явищ. Ось хоча б отут: «Карбованцем вимірюється розум». Один рядок! І яка тільки правда! Й що тут, скажіть, не так? Карбованцем! Вимірюється розум! Це тоді. Нині, як відомо, вимірюється доларом і гривнею. Але сутність усе та ж: чим могутніший долар і чим вродливіша гривня — тим помітніший розум. Зокрема, й поетичний. І як думаєте — мовчав би про це Семен Данилович сьогодні?..

Поезія завжди залишається поезією. В червні 1969 року від­бувся II обласний турнір молодих поетів. Поетичне змагання було настільки гарячим, що визначити переможців було досить непросто, — адже кожен конкурсант представив на цей турнір свої кращі твори. «Врешті-решт, — як повідомила тоді молодіжна обласна газета «Прапор юності», — журі прийшло до одностайного висновку: перше місце присудити працівникові обласного радіо, студенту-заочнику Дніпропетровського держуніверситету Семену Ковальчуку». Здавалося б, тепер молодому таланту відкрито всі шляхи в літературу! Однак згодом відбувалося те, що відбувалося: рукописи Семена Даниловича в обласному видавництві «Промінь» навіть не реєструвалися. І це також правда…

В одній із пуб­лікацій дослідниці Світлани Сухіної, де вона згадує тих, хто колись, пройшовши Дніпропетровський держуніверситет, поповнив журналіст­ські лави, є такі рядки: «Серед них — Семен Ковальчук, Володимир Пайос, Володимир Буряк, Юрій Буряк, Володимир Луценко, Василь Перетятько, Віктор Петренко, Василь Грушка, Любов Голота, Володимир Іноземцев, Віктор Сирота, Віктор Хоменко, Юрій Кібець, Таїсія Ковальчук, Тамара Завгородня, Віктор Волчек, Віктор Чумак, Ірина Лізавенко, Євгенія Борщова, В’ячеслав Булава і Володимир Грипас». Багато з них згодом стали досить відомими людьми. Багатьох, на жаль, уже немає. А найпершим — помітили? — згадано ім’я Семена Даниловича…

Коли 41 рік тому Семена не стало (ми всі звично називали його «Сєнєю»), для тих, хто його знав, це був такий бомбовий удар, що про це зі сльозою згадується й сього­дні. Тоді прекрасний наш поет-земляк Олександр Зайвий, ушановуючи світлу пам’ять Семена, написав вірш, який починав­ся словами: «Селянський син по духу, по уму…» (Цей вірш було надруковано в газеті «Зоря»). І це правда. Саме таким і був селянський син Семен Ковальчук. Селянський син, який шанував «долоні від поту солоні й гарячі від мозолів». Завжди хотів правди, «як макухи у сорок сьомому». І який сам собі наказував: «Писатиму напружено й відверто». Таким і згадуємо. Таким і пам’ятаємо. Таким і будемо пам’ятати.

ОЛЕКСАНДР ПІЛЬОНОВ,
ФОТО ІЗ СІМЕЙНОГО АРХІВУ

Оставьте комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Прокрутить наверх